Щойно Ейлін промовила ці слова, як пожалкувала про них. Вони несамохідь вирвалися у неї. На обличчі в Батлера з’явився вираз невимовної скорботи й відчаю.
— Ти… не віриш у вчення церкви? — перепитав він.
— Ні… не зовсім. Не так, як ти.
Він похитав головою.
— Лукавий оволодів твоєю душею! — сказав старий. — Мені зрозуміло, донько моя, що з тобою сталася жахлива біда. Цей Ковпервуд погубив тебе, твоє тіло й душу. Треба щось робити. Я не хочу бути жорстоким, але ти повинна поїхати з Філадельфії. Тобі не можна тут залишатися! Я цього не допущу. Їдь за кордон або до тітки в Новий Орлеан, кудись поїхати ти повинна. Я не дозволю тобі залишитися тут — це занадто небезпечно. Усе на світі так чи інакше виходить назовні. А раптом газети пронюхають? Ти молода. У тебе ще все життя попереду. Мені страшно за твою душу, але поки ти молода, сповнена життя, ти ще можеш отямитися. Я буду непохитним — це мій борг перед тобою і перед церквою. Ти повинна змінити свої наміри. Ти маєш розстатися з цією людиною. Причому назавжди. Він не має жодного бажання одружуватися з тобою, але навіть якби він захотів стати твоїм чоловіком, це було би злочином перед Богом і людьми. Ні-ні, цього не станеться! Він банкрот, шахрай, злочинець! Вийшовши за нього заміж, ти стала б найнещаснішою жінкою у світі! Він би зраджував тебе. Він не здатен на вірність. Я цю породу знаю! — старий перевів подих; горе душило його. — Ти повинна поїхати — твердо запам’ятай! Я кажу це, бажаючи тобі добра, але вимагаю покори. Я турбуюся лише про твої інтереси! Я тебе люблю, але поїхати ти повинна! Мені боляче тебе відсилати, мені було би куди приємніше, якби ти могла, як і раніше, жити з нами. Ніхто не буде пригнічений твоїм від’їздом більше, аніж я. Але ти повинна поїхати. Спробуй влаштувати все так, щоб матері твій від’їзд не здався дивним, але поїхати ти повинна, чуєш? Повинна!
Він замовк, дивлячись на Ейлін з-під густих брів тяжким, але твердим поглядом. Вона знала, що його рішення незмінне. На обличчі старого Батлера застиг суворий, майже молитовний вираз. Ейлін нічого не відповіла. Вона вже була не в змозі сперечатися. Все одно немає сенсу. Але їхати… ні, вона нікуди не поїде. Це вона знала напевне. Нерви її були натягнуті, як струни, і вона стояла перед батьком, бліда й рішуча.
— Так от, купи необхідні речі, — продовжував Батлер, не розуміючи того, що робилося в її душі, — і збери все, що тобі знадобиться. Скажи, куди ти вирішиш їхати, і без затримок, готуйся до від’їзду.
— Ні, батьку, я не поїду, — промовила Ейлін так само суворо і твердо, як батько. — Я не поїду! Нікуди не поїду з Філадельфії!
— Ти хочеш сказати, дочко моя, що відмовляєшся підкоритися, коли я прошу зробити те, що необхідно для твого ж блага? Чи правильно я тебе зрозумів?
— Так, — твердо відповіла Ейлін. — Я не поїду! Вибач, але я не поїду!
— Ти кажеш це обдумано? — похмуро й тоскно перепитав Батлер.
— Так, батьку, — так само похмуро підтвердила Ейлін.
— Тоді мені доведеться подумати, що зробити, — сказав старий. — Ти все-таки моя дочка, яка б ти не була, і я не допущу, щоб ти остаточно погубила себе непокорою, відмовою виконати те, що є твоїм священним обов’язком. Я дам тобі кілька днів на роздуми, але ти все одно поїдеш. Більше нам немає про що говорити. У цій країні все-таки існують закони і засоби впливу на тих, хто ці закони порушує. Я розшукав тебе, як би боляче це мені не було, і я знову тебе розшукаю, якщо ти надумаєш не послухатися мене. Ти повинна змінити свою поведінку. Я не можу дозволити тобі продовжувати таке життя. Тепер тобі все зрозуміло. Це — моє останнє слово. Відмовся від цієї людини, і тоді проси, що хочеш! Ти моя донька, і я зроблю все на світі, аби тільки бачити тебе щасливою. Та чи й може бути інакше? Для кого мені жити, як не для своїх дітей? Адже це для тебе, для вас усіх, я працював не покладаючи рук. Отямся ж, будь розумницею! Хіба ти не любиш свого старого батька? Я колихав тебе, Ейлін, коли ти ще була малям і вміщалася ледь не на долоні. Я завжди був тобі добрим батьком, ти не станеш цього заперечувати. Подивись на інших дівчат, твоїх подруг. Хіба хто-небудь з них мав більше або хоча б стільки ж, скільки ти? Ти не підеш проти моєї волі — я певен. Ти ж любиш мене. Адже ти любиш свого старого батька. Правда ж?
Голос його затремтів, сльози навернулися на очі. Він замовк і поклав свою велику струджену руку на плече Ейлін. Її збентежило його прохання, і вона була готова заспокоїтись, тим паче, що знала, наскільки безнадійні його зусилля. Вона не може відмовитися від Ковпервуда. Батько просто не розуміє її. Він не знає, що таке любов. Він, звісно, ніколи не любив так, як любить вона.