Выбрать главу

Батлер продовжував її упрошувати, вона ж мовчки стояла перед ним.

— Я була би рада підкоритися тобі, — м’яко, навіть ніжно нарешті промовила вона. — Повір, я сама була би рада. Я люблю тебе, так, люблю. І хотіла би зробити по-твоєму. Але я не можу, не можу… Я надто кохаю Френка Ковпервуда. Ти цього не розумієш, не хочеш зрозуміти!

При згадці цього імені різкі складки залягли біля рота Батлера. Тепер він зрозумів, що вона одержима пристрастю, і що його ретельно продуманий план вплинути на неї зазнав краху. Отже, треба вигадати щось інше.

— Ну що ж, гаразд! — промовив він з таким глибоким смутком, що Ейлін не витримала і відвернулася. — Роби, як хочеш! Але хочеш ти чи не хочеш, а поїхати тобі доведеться. Іншого виходу немає. Мені ж залишається лише молити Бога, щоб ти передумала.

Ейлін повільно вийшла з кімнати, а Батлер підійшов до письмового столу і впав у крісло.

— Оце так лихо, — прошепотів він. — Як усе заплу­талося…

38

У нелегкому становищі опинилася Ейлін Батлер. Якась дівчина, від природи менш відважна й рішуча, не витримавши цих випробувань, відступила би перед ними. Адже, попри велике коло друзів і знайомих, Ейлін майже не було до кого піти у тяжку хвилину. По суті, вона не могла згадати нікого, хто б погодився без зайвих запитань прихистити її на тривалий час. У неї були приятельки — заміжні й незаміжні, вельми прихильні до неї, але серед них не знайшлося б, мабуть, жодної по-справжньому їй близької. Єдина людина, у якої вона могла знайти тимчасовий притулок, була Мері Келліген — відома серед друзів під ім’ям Меймі (вона колись училася разом з Ейлін, а тепер сама була вчителькою в одній з філадельфійських шкіл).

Сім’я Келлігенів складалася з матері — місіс Кетрін Келліген, вдови-кравчині (її чоловік, фахівець із перенесення будинків, загинув років десять тому при обвалі стіни), і двадцятитрирічної дочки Меймі. Вони жили в двоповерховому цегляному будиночку на Черрі-стрит, біля П’ятнадцятої вулиці. Місіс Келліген була не надто вправна в своєму ремеслі, принаймні — в очах сім’ї Батлерів, котрі настільки високо піднялися по соціальних сходах. Ейлін час від часу доручала їй шиття простих домашніх суконь, білизни і пеньюарів, а також переробку деяких своїх туалетів, зшитих у першокласної кравчині на Честнат-стрит. Ейлін бувала у Келлігенів тому, що колись, у кращі дні цієї сім’ї, разом з Меймі відвідувала школу при монастирі Св. Агати. Тепер Меймі заробляла сорок доларів на місяць викладачкою у шостому класі однієї з найближчих шкіл, а місіс Келліген — в середньому близько двох доларів на день (та й то не завжди). Займаний ними будиночок був їхньою власністю. Він не був закладений, але обстановка його красномовно свідчила про те, що заробіток обох мешканок не перевищує вісімдесяти доларів на місяць.

Меймі Келліген вродою не відзначалася і виглядала набагато гірше, ніж колись її мати. Місіс Келліген навіть у свої п’ятдесят років була ще дуже жвава, весела, життєрадісна і володіла великим запасом добродушного гумору. Розумом і темпераментом Меймі теж поступалася матері. Вона завжди була тихою і серйозною, що пояснювалося обставинами її життя. Втім, вона і від природи не відрізнялася ні жвавістю, ні жіночою привабливістю. Але вона була хорошою, чесною дівчиною і доброю католичкою, обдарованою тією своєрідною і фатальною чеснотою, яка стількох людей приводила до розбрату із зовнішнім світом — тобто почуттям обов’язку. Для Меймі Келліген обов’язок (вірніше, комплекс тих повчань і правил, яких вона начулася і дотримувалася з дитинства) незмінно стояв на першому місці й слугував джерелом радості та втіхи. Головними точками опори для Меймі серед дивного та малозрозумілого життя були: її обов’язок перед церквою, перед школою, перед матір’ю, перед друзями і так далі. Місіс Келліген, піклуючись про Меймі, часом бажала, щоб у тої було менше почуття обов’язку і більше жіночих приваб, що так чарують чоловіків.

Попри те, що її мати була кравчинею, Меймі ніколи не одягалася так, як їй личило, а якби це сталося, то відчувала б себе не в своїй тарілці. Черевики у неї були завжди занадто великі та незграбні, спідниці, навіть з добротної матерії, були сяк-так зшиті і якось безглуздо висіли на ній. У ті часи тільки почали входити в моду яскраві плетені жакети, які дуже гарно виглядали на хороших фігурах. На жаль, Меймі Келліген це не стосувалося. Її худі руки і пласкі груди в цьому модному одязі виглядали ще більш убого. Її капелюшки зазвичай скидалися на млинець з чомусь увіткненим у нього довгим пером і ніяк не гармоніювали ні з її зачіскою, ні з типом обличчя. Меймі майже завжди виглядала стомленою, але це була не так фізична втома, скільки природжена апатія. В її сіре життя романтичний елемент вносила хіба що Ейлін Батлер.