Але одна несподівана обставина змусила її відкласти здійснення свого наміру. Вдома вона застала гостей — містера Стейнметса з дружиною. Стейнметс — відомий інженер, співпрацював з Батлером, складаючи проекти для багатьох його підрядних робіт. Це було саме напередодні Дня подяки, і Стейнметси стали одне з–поперед одного вмовляти Ейлін і Нору погостювати тижнів два у них у Вест-Честері, у їхньому новому будинку, про затишок і красу якого Ейлін чула вже не раз. Люди були дуже приємні, ще не старі, й у будинку в них завжди збиралося широке коло друзів. Ейлін вирішила зачекати зі своєю втечею і прийняла запрошення. Батько розмовляв з нею найщирішим тоном. Присутність Стейнметсів та їхнє прохання були для нього таким же полегшенням, як і для Ейлін. Вест-Честер знаходився в сорока милях від Філадельфії і, живучи там, Ейлін навряд чи могла би бачитися з Ковпервудом.
Вона одразу ж написала Френку про зміну своїх планів і поїхала, а він полегшено зітхнув, розуміючи в цю хвилину, що гроза пройшла манівцями.
39
Наближався день, коли мали розглядати справу Ковпервуда. Він не сумнівався, що суд зробить все можливе для винесення йому обвинувального вироку, але не бачив виходу зі становища. Хіба що кинути все й поїхати з Філадельфії? Але про це не варто було й думати. Єдина можливість забезпечити своє майбутнє і зберегти дружні стосунки з ділками фінансового світу полягала в тому, щоби якомога швидше постати перед судом в надії на те, що коли він буде засуджений, то з часом приятелі допоможуть знову встати на ноги. Він багато говорив зі Стеджером про зверхнє ставлення до нього теперішнього складу суду, але адвокат не поділяв його побоювань. По-перше, присяжних не так просто підкупити; по-друге, більшість суддів, попри відмінність у політичних переконаннях, люди чесні й не підуть за межі того, що їм скажуть лідери партії, а це, зрештою, не так уже й страшно. Суддя, який мав головувати на цьому процесі, Вілбер Пейдерсон, — учасник квартальної сесії — представник республіканської партії і, отже, зобов’язаний Молленгауеру, Сімпсону і Батлеру. Але, з іншого боку, Стеджер чув про нього тільки як про чесну людину.
— Не розумію, — говорив Стеджер, — чому цим ділкам так хочеться покарати вас? Хіба щоб інші боялися. Адже вибори вже пройшли. До речі, кажуть, що вже зараз вживаються заходи для того, щоби звільнити Стінера, якщо він буде засуджений (чого йому, звичайно, не оминути). Судити його таки доведеться. Йому дадуть рік або два, щонайбільше — три, а потім він буде помилуваний, не відбувши й половини терміну. Те ж саме, в гіршому випадку, чекає і на вас. Вони не зможуть його випустити, а вас залишити у в’язниці. Але до цього не дійде — згадаєте моє слово! Ми виграємо справу в першій же інстанції, а ні — то наша касація буде задоволена у верховному суді штату. Тамтешня п’ятірка суддів у жодному разі не підтримає цієї безглуздої ідеї!
Стеджер щиро вірив у те, що говорив, і Ковпервуда це тішило. Досі молодий юрист успішно вів його справи. І все ж думка про те, що Батлер переслідує його, не давала йому спокою. Ця обставина дуже ускладнювала справу, а Стеджер нічого й не підозрював. Слухаючи оптимістичні запевнення свого адвоката, Ковпервуд весь час пам’ятав про Батлера.
Слухання справи набуло розголосу серед населення міста в шістсот тисяч чоловік. Ковпервуди вирішили, що ніхто з жінок їхньої сім’ї не буде присутній на суді. На цьому наполягав Френк, не бажаючи давати поживи газетним репортерам. Батько піде в суд, бо він може бути свідком. Напередодні прийшов лист від Ейлін. Вона повідомляла про своє повернення з Вест-Честера і бажала Френку удачі. Результат його справи хвилює її настільки, що вона не в змозі залишатися осторонь, ось тому і повернулася до Філадельфії. Не для того, щоби бути присутньою на суді (якщо він цього не хоче), але щоб бути якомога ближче, коли вирішується його доля. Якби він знав, як їй хочеться прибігти до нього, привітати, якщо його виправдають, втішити, якщо він буде засуджений… Вона розуміє, що таке квапливе повернення, ймовірно, посилить її конфлікт із батьком, але тут уже вона нічого вдіяти не може.
Місіс Ліліан Ковпервуд була в досить скрутному і непевному стані. Їй доводилося розігрувати люблячу і ніжну дружину, хоча вона й розуміла, що Френкові зовсім цього не хочеться. Він інтуїтивно здогадувався, що вона знає про його стосунки з Ейлін, і тільки чекав зручної нагоди, щоб поговорити з нею відверто. Провівши чоловіка до дверей того фатального ранку, Ліліан обняла його стримано, як і в усі останні роки, і не могла навіть змусити себе поцілувати його, хоч і усвідомлювала, наскільки тяжке йому випало випробування. У нього теж не було ані найменшого бажання її цілувати, але він цього не показав. Зрештою вона все ж мимохідь торкнулася губами його щоки і мовила: