— Я сподіваюся, що все закінчиться благополучно…
— Звичайно, нема чого турбуватися, Ліліан, — бадьоро відгукнувся він. — Усе буде добре!
Спустившись сходами, він попрямував до Джирард-авеню, де знаходилася лінія кінки, яка раніше йому належала, і вскочив у вагон. Він думав про Ейлін, про те, як щиро вона співчуває йому, і яке, по суті, убоге стало тепер його сімейне життя. Думав, чи будуть присяжні розсудливими людьми, і таке інше… Якщо йому не вдасться… Так, день мав бути нелегкий.
На розі Третьої вулиці він вийшов з вагона й подався до себе в контору. Стеджер вже чекав його.
— Отже, Гарпере, настав вирішальний момент! — мужньо вимовив Ковпервуд.
Суд першого відділення четвертої сесії, в якому мали розглядати справу, знаходився в знаменитому Палаці Незалежності (на розі вулиць Шостої та Честнат), де тоді, так само, як і сто років тому, зосереджувалося все судове й адміністративне життя Філадельфії. Це була невисока двоповерхова будівля з червоної цегли; центральну її частину оздоблювала біла дерев’яна вежа чи то в староанглійському, чи то в голландському стилі — квадратна біля основи, кругла посередині і з восьмикутною верхівкою. Сама будівля складалася з центрального корпусу і двох бічних крил, кожне з яких утворювало букву Т. Вікна та двері з дрібно заскленими півколами нагорі були витримані в стилі, який так захоплює любителів «колоніальної архітектури». У цій будівлі та в прибудові, відомій під назвою «Державні ряди» (згодом знесеної, але тоді вона простягалася від задньої стіни головного корпусу в напрямку до Волнат-стрит), розміщувалися канцелярії мера, начальника поліції, міського скарбника, зали засідань міської ради та інші важливі адміністративні установи, а також усі чотири відділки квартальних сесій суду, в яких слухалися кримінальні справи. Згодом гігантська ратуша виросла на розі Брід-стрит і Маркет-стрит, але тоді вона ще тільки будувалася.
Для того щоб надати не надто просторим судовим залам більш урочистого вигляду, в них спорудили підвищення з темного горіхового дерева, де стояли суддівські столи. Але весь цей задум виявився не надто вдалим. І столи, і місця для присяжних, і бар’єри були дуже громіздкі та невідповідні до розмірів приміщення. Найбільш підходящим кольором для стін у тісноті меблів чомусь вважали кремовий, але час і пил зробили його украй похмурим. У залах не було ні картин, ні будь-яких інших прикрас, якщо не брати до уваги пишних і вигадливих газових світильників на столі «його честі» та люстри, що звисала посередині. Розгодовані череваті судові пристави і суддівські службовці, стурбовані тільки тим, як би не втратити своїх вигідних посад, теж не прикрашали цього похмурого приміщення. Два пристави, що знаходилися в залі, де мали розглядати справу Ковпервуда, тільки те й робили, що один поперед одного кидалися подавати судді склянку води, якщо він за нею тягнувся. Один, схожий на огрядного, роздутого нудного мажордома, супроводжував «його честь», коли той ішов у туалетну кімнату або повертався звідти. В його обов’язки входило при появі судді в залі голосно викрикувати: «Суд іде — зняти капелюхи! Прошу всіх встати». Коли суддя сідав, другий пристав, стоячи зліва від нього між місцями присяжних і лавою свідків, невиразною скоромовкою вимовляв ту прекрасну і повну людської гідності Декларацію обов’язків, що накладаються суспільством на кожного свого представника, яка починається словами: «Слухайте всі! Слухайте всі!» і закінчується: «Всякий, хто має підставу для скарги — нехай підійде і він буде вислуханий». Але тут ці слова, здавалося, втрачали своє значення. Звичка і байдужість перетворили їх на формальність. Третій пристав стояв на варті біля дверей дорадчої кімнати. Крім приставів, у залі знаходилися стенограф і секретар суду — маленький чоловічок, хирлявий, з невиразними, безбарвними, як тьмяне скло, очима, з обрідним волоссячком і сивуватою борідкою, схожий на американізованого старезного китайського мандарина.
Суддя Вілбер Пейдерсон — худий, як тріска, головував ще при слуханні справи в слідчій інстанції, коли присяжні вирішили передати Ковпервуда суду. Він був досить цікавим типом, увагу до себе привертав насамперед своєю неймовірною худорлявістю. Техніку судової справи і закони він знав добре, але уявлення не мав про те, що знають мудрі судді. Себто про справжнє життя, про те невловне сплетіння обставин, які волають до серця судді, перевертаючи всі писані закони, а часом навіть засвідчуючи їх повну непридатність. Досить було глянути на цього худезного педанта, на його кучеряве сиве волосся, блакитно-сірі риб’ячі очі, на правильні, але неодухотворені риси обличчя — щоби сказати, що він начисто позбавлений уяви. Правда, він би вам не повірив і... оштрафував би вас за неповагу до суду. Старанно використовуючи кожну найменшу удачу, отримуючи вигоду з кожної слушної ситуації, рабськи прислухаючись до владного голосу своєї партії та догідливо підкоряючись всесильному капіталу, він зумів досягти свого нинішнього поста. Утім, це було не таке вже й велике досягнення! Платню він одержував всього-на-всього шість тисяч доларів на рік, а його скромна популярність не виходила за межі тісного маленького світу місцевих адвокатів і суддівських чиновників. І все ж він відчував неабияке задоволення, мало не щодня бачачи своє ім’я в газетах, що повідомляли: містер Пейдерсон головував у суді… розбиралася така-то справа… він виніс такий-то вирок. Він вважав, що це перетворює його на помітну фігуру. «Дивіться, я не такий, як усі!» — часто думав він і радів. Він бував дуже задоволений, коли на порядку денному в нього була гучна справа, і, сидячи перед сторонами та публікою, уявляв себе воістину видатною персоною. Щоправда, час від часу химерне сплетіння життєвих обставин бентежило його обмежений розум; але в усіх таких випадках він незмінно пам’ятав про букву закону. Досить було поритися в папках старих процесів, щоб дізнатися, як вирішували такі питання розумні люди. Правда, всі адвокати — великі пронози. Вони підсовують судді під ніс судові рішення, не зважаючи на його думку та погляди.