Присяжні заворушилися, влаштовуючись зручніше в надії на невеликий перепочинок. Але відпочивати їм не довелося, тому що Шеннон викликав Джорджа Стінера, який встав і вибіг наперед — дуже блідий, дуже млявий і змучений. Коли він зайняв місце на лаві для свідків і поклав руку на Біблію, присягаючися в тому, що буде говорити правду, його очі тривожно забігали по залу.
Спочатку голос його звучав ледь чутно. Перш за все він розповів про своє знайомство з Ковпервудом, яке відбулося на початку тисяча вісімсот шістдесят шостого року (точної дати він не пам’ятав). Це було ще під час першого терміну його перебування на посаді міського скарбника, адже він був уперше обраний восени 1864 року. Його тоді дуже турбувало становище з міською позикою, яка котирувалася на ринку нижче паритету, між тим як відповідно до закону місто мало право продавати акції тільки за паритетом. Хтось рекомендував йому Ковпервуда (здається, містер Стробік, втім, він у цьому не впевнений). Міські скарбники в такі критичні хвилини завжди зверталися до біржових маклерів, і він, Стінер, зробив, як усі. Далі Стінер, заохочений питаннями і підказками невгамовного Шеннона, взявся викладати зміст своєї першої бесіди з Ковпервудом, яка чудово йому запам’яталася. Містер Ковпервуд запевнив, що йому можна допомогти. Розробивши (або, точніше, продумавши) план дій, він через деякий час з’явився знову і посвятив Стінера в свої задуми. При майстерній допомозі Шеннона Стінер виклав суть цього плану, який ставив під сумнів людську чесність, але зате свідчив про хитрощі та винахідливість людського розуму.
Після досить нудної оповіді про відносини, які встановилися між ним і Ковпервудом, Стінер заговорив нарешті про той час, коли внаслідок дружнього та ділового зв’язку, зміцнілого за багато років, і дуже сприятливого для матеріального становища обох, Ковпервуд став не тільки орудувати мільйонами доларів з коштів міста, але до того ж отримав у повне своє розпорядження п’ятсот тисяч доларів при надзвичайно низьких відсотках і ці гроші вклав у прибуткові лінії кінної залізниці в інтересах своїх та скарбника. Стінер аж ніяк не прагнув внести повну ясність у це питання, але Шеннон, знаючи, що згодом йому доведеться звинувачувати Стінера в цьому злочині, і з огляду на те, що Стеджер ось-ось візьме участь у перехресному допиті, не дозволив міському скарбникові відбутися туманними фразами. Шеннон хотів за будь-яку ціну вселити в голови присяжних думку, що Ковпервуд — людина метка і підступна, і це цілком йому вдалося. У міру того, як допитуваний наводив приклади надзвичайної спритності Ковпервуда, то один, то інший присяжний обертався і з цікавістю його розглядав. Помітивши це і намагаючись справити якомога сприятливіше враження, Ковпервуд весь час дивився на Стінера спокійним, розумним і проникливим поглядом.
Нарешті мова зайшла про історію з чеком на шістдесят тисяч доларів, який Альберт Стаєрс вручив Ковпервуду дев’ятого жовтня під кінець службового дня. Шеннон пред’явив цей чек Стінеру як речовий доказ. Чи бачив він такий раніше? Так, бачив. Де? У канцелярії окружного прокурора Петті в двадцятих числах жовтня. Він бачив його тоді вперше? Так. А до цього він ніколи не чув про нього? Ні, чув. Коли? Десятого жовтня. Чи не буде він люб’язний розповісти суду, яким чином і за яких обставин йому довелося вперше почути про цей чек? Стінер завовтузився на стільці. Дуже вже нелегко вивернутися. Пряма відповідь була б щонайменше невтішною характеристикою його власних моральних якостей. Проте він відкашлявся та почав описувати той короткий, але гіркий період свого життя, коли Ковпервуд, опинившись у скрутному становищі й на межі банкрутства, з’явився в казначейство і зажадав, щоб він позичив йому додатково ще триста тисяч доларів. Раптом між Стеджером і Шенноном виникла мало не суперечка, оскільки Стеджер хотів створити враження, ніби Стінер бреше найбезсоромнішим чином. Улучивши мить, він оголосив протест — добившись значного відхилення від головної теми, — на тій підставі, що Стінер весь час вживає вирази: «я думаю» або «мені здається».
— Я заперечую! — кілька разів вигукував Стеджер. — Я клопочуся про те, щоб заяву свідка було вилучено з протоколу як таку, що не варта довіри, голослівна і не стосується справи. Свідкові не давали права розводитися про те, що він думає, і обвинувач прекрасно це знає.
— Ваша честь, — протестував, у свою чергу, Шеннон, — я роблю все від мене залежне, щоб домогтися від свідка простого та правдивого викладу фактів і, по-моєму, не без успіху.