Тому, коли Ковпервуд звертався з проханнями відновити кредит або прийняти до розгляду розроблений план відновлення своєї справи, то незмінно натрапляв на ввічливі, але ухильні відповіді. Подумаємо, подивимося, існують деякі перешкоди... І так далі, і тому подібне — нескінченні відмовки людей, які не хочуть себе обтяжувати. Усі ці дні Ковпервуд, зазвичай, бадьорий і підтягнутий, ходив по різних банках і конторах, люб’язно вітаючись зі старими знайомими й на запитання відповідав, що все ще має сподівання на краще, і що справи його йдуть непогано. Попри те, що йому не вірили, це його мало турбувало. Він прагнув переконати лише тих, хто справді міг би йому допомогти; цій меті він віддавав усі свої сили й нічим іншим не цікавився.
— А, доброго дня, Френку! — зустріли Ковпервуда знайомі. — Як справи?
— Непогано! Дуже непогано! — жваво відказував той. — Навіть добре!
І, не вдаючись до зайвих подробиць, пояснював, як він діє. Інколи йому вдавалося передати свій оптимізм тим, хто знав його та співчутливо до нього ставився, але більшість не проявляла до його долі ані найменшої зацікавленості.
У ці ж дні Ковпервуд і Стеджер часто ходили по судах, адже Ковпервуда раз у раз викликали через різні позови, пов’язані з його банкрутством. Це був важкий час, але він не зламався. Він вирішив залишитися у Філадельфії й боротися до кінця, щоб повернути собі ім’я, яке він мав до пожежі, виправдатися в очах суспільства. Він був переконаний, що досягне свого, якщо не втрапить до в’язниці. Але навіть і в цьому випадку таким сильним був його природний оптимізм, що він сподівався досягти мети, вийшовши на волю. (Щоправда, у Філадельфії годі було сподіватися на те, щоб відновити свою репутацію.)
Головними протиборчими силами були невгамовна ворожнеча Батлера та підступи міських верховодів. Якимось чином (хоча ніхто не міг би з точністю сказати, звідки це пішло) у політичних колах склалася думка, що молодий фінансист і колишній міський скарбник програють справу та врешті-решт потраплять до в’язниці. Стінер, який на початку справи збирався визнати себе винним і покірно нести покарання, піддався на вмовляння друзів, які переконали його заперечувати провину і для поясненнях своїх дій посилатися на давно існуючу традицію; інакше, твердили вони, у нього не залишається жодної надії на виправдання. Він так і зробив, але все-таки був засуджений. Потім, для пристойності, було складено апеляційну скаргу, і його справа нині перебувала у верховному суді штату.
Крім того, із легкої руки жіночки, яка свого часу написала анонімку Батлеру та дружині Френка, — почалися перешіптування про те, що дочка Батлера Ейлін і Ковпервуд — коханці. Згадувався якийсь будинок на Десятій вулиці, який Ковпервуд нібито наймав для неї. Годі й дивуватися, що Батлер такий мстивий. Цей факт багато чого пояснював. Унаслідок цього в ділових і фінансових колах симпатії стали схилятися на бік супротивників Ковпервуда. Кому тільки невідомо, що на початку своєї кар’єри Ковпервуд користувався прихильністю Батлера? Нічого не скажеш, гарна подяка! Найстаріші та найстійкіші з його прихильників і ті докірливо похитували головою. Це означало, що Ковпервуд і тут керувався принципом: «Насамперед — мої бажання», яким незмінно визначалася його поведінка. Звісно, він — людина сильна та справді видатна. Ніколи ще Третя вулиця не знала такого зухвалого, підприємливого, сміливого в ділових задумах і в той же час обережного фінансиста. Проте хіба надмірна зухвалість і пихатість не можуть прогнівити Немезиду? Вона, як і смерть, охоче обирає чергову мішень. Зрозуміло, Ковпервуду не слід було спокушати дочку Батлера. І вже, звичайно, він не повинен був так безцеремонно брати цей чек, особливо після скандалу зі Стінером. Занадто вже він зухвалий! І дуже сумнівно, щоби з таким минулим йому знову вдалося повернути попередню репутацію! Найближчі банкіри та підприємці були скептично настроєні щодо цього.
Що ж стосується Ковпервуда, то його девіз «Насамперед — мої бажання», а також його любов до краси й до жінок залишалися незмінними, і в цьому відношенні він був, як і раніше, нестримним і легковажним. Навіть нині привабливість і чарівність такої дівчини, як Ейлін Батлер, були для нього чимось більшим, ніж доброзичливість п’ятдесяти мільйонів людей (якщо, звичайно, він міг обійтися без цієї доброзичливості). До чиказької пожежі та паніки його зірка сходила так стрімко, що в круговерті успіхів і досягнень він не мав часу задуматися над ставленням суспільства до його вчинків. Молодість і радість буття кипіли в його крові. Він був молодий і сповнений життєвих сил, як весняна трава. Життя здавалося йому приємним, немов квітучий весняний вечір, і жодні сумніви не бентежили його душу. Після поразки, коли розум мав підказати потребу хоч на деякий час відмовитися від Ейлін, він і не подумав так зробити. Вона була для нього уособленням неповторних днів його недавнього минулого. Ейлін була ланкою між минулим і переможним майбутнім, про яке він постійно мріяв.