— Який жах! — тихо промовила вона, і її руки затремтіли. — Який жах! І нічого більше не можна зробити? Невже тобі не уникнути в’язниці?
Її відчай і страх подіяли на Ковпервуда відштовхуюче. Йому подобалися сильні, рішучі жінки (але все-таки вона його дружина, й колись він її кохав).
— Так, схоже на те, — відповів він, і в його голосі вперше за останні роки прозвучали теплі нотки, бо йому всім серцем шкода було Ліліан, хоча водночас він побоювався проявляти ніжність, яку вона могла б помилково витлумачити, тоді як його почуття до неї вже давно згасли.
Та Ліліан була недурна й розуміла, що співчуття, яке вона почула у його голосі, викликане лише його поразкою, а отже, і її. Вона стримувала сльози, але все-таки була зворушена. Відгомін колишньої ніжності в його словах викликав у ній спогади про далекі, давно минулі дні. О, якби їх можна було повернути…
— Я не хочу, щоб ти так побивалася через мене, — сказав Ковпервуд, перш ніж вона встигла заговорити. — Я ще не здався. І я виплутаюся з цієї історії. Мені, щоправда, доведеться сісти у в’язницю, щоб ще більше не ускладнити справи. У мене лише одне прохання: не сумуй, будь ласка, у присутності інших членів родини, особливо у присутності батька й матері. Треба підбадьорювати їх.
На мить йому захотілося взяти її за руку, але він стримався. Ліліан подумки відзначила цей сумнів. Яка різниця, що було десять-дванадцять років тому! Однак тепер це їй не завдавало такого болю, якого вона зазнала б раніше. Вона дивилася на чоловіка й не могла дібрати слів. Та й що вона могла йому сказати?
— Отже, якщо все так і буде, тобі скоро доведеться нас покинути? — ледве витиснула вона з себе.
— Я ще не знаю. Можливо, навіть сьогодні, а можливо — в п’ятницю. Або навіть у понеділок. Я чекаю звісток від Стеджера. Він має бути тут з хвилини на хвилину.
У в’язницю! У в’язницю… Френк, її чоловік, опора всієї родини — повинен сісти у в’язницю! Вона й зараз ще не розуміла, через яку провину, і уклякла приголомшено: що їй тепер робити, як бути?
— Мабуть, потрібно щось приготувати для тебе? — запитала вона зненацька, неначе прокинулась від сну. — Чим можу я бути корисною? Скажи, Френку, а чи не краще тобі виїхати з Філадельфії? Адже, якщо ти не хочеш, в’язниці можна уникнути.
Уперше в житті Ліліан її зрадив незворушний спокій.
Він подивився на неї холодним, пильним поглядом: тверезий розум підприємця негайно ж прокинувся в ньому.
— Це було б рівнозначним визнанню своєї провини, Ліліан, а я не винен, — сухо відповів він. — Я не зробив нічого, що могло б змусити мене тікати, так само як і нічого, що заслуговувало б на кримінальне покарання. Я йду туди лише для того, щоб виграти час. Не можна безкінечно тягнути цей процес. Мине якийсь час, і мене звільнять або через судове засідання, або внаслідок клопотання про помилування. Зараз я вважаю доцільним не оскаржувати вирок. Я й не подумаю тікати із Філадельфії. Із п’яти членів верховного суду двоє висловили «особливу думку», а це досить вагомий доказ того, що переслідування, яке порушили проти мене, безпідставне.
Ліліан зрозуміла, якої помилки вона припустилась. Його відповідь усе пояснила.
— Я не те мала на увазі, Френку, — винуватим тоном промовила вона. — Ти й сам розумієш! Звісно, я знаю, що ти не винен! І як могла б я, саме я, тебе запідозрити?
Вона замовкла, чекаючи почути якусь відповідь, можливо, ласкаве слово, відгомін минулого палкого кохання... Однак він уже сів за письмовий стіл і думав про зовсім інше.
Ліліан знову відчула хисткість свого становища. Як усе це сумно, як безнадійно! Що ж їй робити далі? І як вчинить Френк? Внутрішнє тремтіння тривожило Ліліан, але млява, безвольна натура примушувала її стримуватися й мовчати. Навіщо забирати в нього час? Про що говорити? Все одно нічого путнього з цих розмов не вийде. Він більше не кохає її, і цим усе сказано. Ніщо на світі, навіть ця трагедія, не з’єднає їх знову. Він любить іншу жінку, Ейлін, і йому байдужі тривожні думки дружини, її страхи, її скорбота і відчай. У пристрасному бажанні бачити його вільним вона здатна була угледіти натяк на те, що він винен, сумнів у його правоті, несхвалення його дій! Вона на мить відвернулася, а він встав і попрямував до дверей.
—Я повернуся через декілька хвилин, — сказав він. — Дітлахи вдома?
— Так, вони у дитячій кімнаті, — тихо відповіла вона, розгублена та пригнічена.
«Ах, Френку!» — ледве не зірвалося в неї, але, перш ніж вона встигла розкрити рота, він уже спустився сходами і зник. Ліліан повернулася до столу, прикриваючи рукою тремтячі губи. Її очі затяглися пеленою глибокого смутку. Невже, думала вона, життя могло обернутися так сумно, а кохання так остаточно, так безповоротно згаснути? Адже десять років тому... Ні, навіщо ятрити душу спогадами? Отже, так сталось, і жодні роздуми тут не допоможуть. Уже вдруге її життя руйнується. Перший чоловік помер, а другий зрадив, покохав іншу, і до того ж йому ще й загрожує в’язниця. Чому на неї звалюються всі ці незгоди? Невже вона така безталанна? Що їй тепер робити? До кого звернутись? Вона не уявляла собі, на який термін можуть засудити Френка. На рік? Або на п’ять років, як пишуть газети? О Боже! За п’ять років діти забудуть батька. Вона притулила руку до чола, де відчувала тупий біль. Ліліан намагалася подумки передбачити майбутнє, але зараз голова її була порожня. І раптом, усупереч волі, груди її здригнулись, різкі хворобливі спазми стиснули їй горло, очі запекло, і вона вибухнула судомними, тяжкими, невтішними риданнями майже без сліз. Спочатку вона не могла опанувати себе і стояла, тремтячи всім тілом, але поступово глухий біль почав стихати, і Ліліан знову стала такою ж, як була досі.