«Навіщо плакати? — раптом пристрасно запитала вона себе. — Навіщо журитися так бурхливо і марно? Хіба це зарадить?»
Проте, незважаючи на мудрі філософські роздуми, вона все ще чула відгомони бурі, що вразила її душу. «Навіщо плакати?» Вона могла з таким же успіхом сказати: «Як же мені не плакати?». Могла, але не хотіла. Усупереч розуму й логіці вона знала, що ця буря не пройшла повз неї, що хмари згущувалися, нависали над нею, і гроза ще вдарить із новою силою.
50
Візит Стеджера зі звісткою, що шериф не буде нічого робити до понеділка, коли Ковпервуд повинен буде з’явитися до нього, трохи розрядив атмосферу. Таке відтермінування давало можливість неквапно все обміркувати та владнати деякі домашні справи. Ковпервуд якомога м’якше сповістив про все батьків, переговорив із батьком і братами про необхідність негайно підготуватися до переїзду в скромніший будинок. Вони разом обговорили безліч інших другорядних подробиць, адже руйнувалося дуже велике господарство; крім того, Ковпервуд неодноразово радився зі Стеджером і відвідав Девісона, Евера Стоуна (представника фірми «Джей Кук і Ко»), Джорджа Вотермена (колишній господар Ковпервуда Генрі Вотермен уже помер), колишнього скарбника штату Ван-Ностренда, який після виборів більше не обіймав цю посаду, та інших осіб (загалом, клопотів було чимало). Коли вже справді доводиться сідати у в’язницю, він хотів, щоб його друзі-фінансисти об’єдналися та поклопоталися за нього перед губернатором. Приводом для такого клопотання і його відправною точкою мала слугувати «особлива думка» двох членів верховного суду. Ковпервуд хотів, щоб Стеджер простежив за цим. А сам він, не шкодуючи сил, поспішав зустрітися з усіма, хто міг би допомогти йому. З-поміж них Едвард Тай, який, як і раніше, мав контору на Третій вулиці, Ньютон Таргул, Артур Райверс, Джозеф Зіммерман, «текстильний король», який тепер був мільйонером, суддя Кітчен, Теренс Реліхен, колишній представник фінансових кіл у Гаррісберзі та інші.
Реліхена Ковпервуд попросив звернутися до журналістів і спробувати налаштувати їх так, щоб вони почали кампанію за його звільнення, а Волтера Лі — організувати збір підписів під петицією до губернатора про помилування. Ковпервуд сподівався, що цю петицію підпишуть усі великі фінансисти й інші відомі люди. Лі, так само, як Реліхен і багато інших, охоче обіцяв посприяти цьому.
Більше робити було, власне, нічого. Залишалося лише похапцем зустрічатися з Ейлін, що серед усіх турбот і нагальних справ часом здавалося абсолютно неможливим. І все ж він знаходив час для цих зустрічей — занадто сильно він прагнув поніжитися у променях її кохання. Які у неї були очі всі ці дні! Вони горіли бажанням ніколи не розлучатися з ним, бачити його щасливим! Подумати тільки, що його так карають — її Френка! О, вона здогадувалася про все, як би він не бравував, як би бадьоро не говорив з нею! Адже саме її кохання привело його до в’язниці (вона це знала). Яким жорстоким міг бути її батько! Які ж ниці вороги Френка (хоча би й цей дурень Стінер, його портрети вона часто бачила в газетах). Дивлячись на Френка, Ейлін знемагала від страждань за своїм красивим коханим — найсильнішим, найвідважнішим, найрозумнішим, найніжнішим, найпрекраснішим чоловіком у світі! Хіба вона не знає, що він зараз переживає? Ковпервуд заглядав у її очі, читав у них бездумне, палке почуття й розчулено посміхався. Яке кохання! Неначе любов матері до свого малюка, собаки до хазяїна. Як вона могла так кохати його? Ковпервуд не знаходив відповіді, але воно було прекрасним.