У ці останні дні йому хотілося якомога частіше бачити Ейлін. За місяць, який провів на свободі, із дня винесення обвинувального вироку й до відмови в задоволенні клопотання перед верховним судом, він чотири рази зустрічався з нею. Тепер у них залишалося всього-на-всього одне побачення у суботу перед фатальним понеділком, коли він повинен сісти у в’язницю. Він не бачив Ейлін відтоді, коли було винесено рішення верховного суду, але отримав від неї листа «до запитання» і призначив їй зустріч на суботу в маленькому готелі в Кемдені. Це містечко, розташоване на іншому березі річки, здавалося Ковпервуду найбезпечнішим місцем в околицях Філадельфії. Він не уявляв собі, як Ейлін сприйме звістку про майбутню довгу розлуку, і як вона взагалі буде діяти надалі, коли в неї не буде можливості радитися з ним із будь-якого приводу. Потрібно поговорити з нею, заспокоїти її. Однак цього разу, як він передбачав і побоювався, жаліючи її, Ейлін ще більше побивалася й обурювалася. Здалеку помітивши його, вона поспішала до нього назустріч із тією сміливістю й рішучістю, яку вона дозволяла собі в поводженні з ним, — із майже чоловічою хоробрістю, яка завжди так захоплювала Ковпервуда. Обвивши його шию руками, вона мовила, захлинаючись слізьми:
— Любий, можеш нічого мені не говорити. Я все прочитала в газетах. Не впадай у відчай, ріднесенький мій! Я кохаю тебе. Я буду тебе чекати. Я не покину тебе, хоч би мені довелося чекати десять років! Що там десять — сто! Але мені так боляче за тебе, мій дорогий! У думках я весь час буду поруч, щастя моє, я буду любити тебе всією душею.
Вона не переставала пестити його, а він дивився на неї з тією спокійною ніжністю, яка свідчила і про його самовладання, і про його почуття до Ейлін, його захоплення нею. «Хіба можна не кохати її? — говорив собі Ковпервуд. — Та й хто б її не кохав?» У ній було стільки пристрасті, трепету, бажань. Він обожнював її зараз, можливо, ще більше, ніж раніше, бо, незважаючи на всю свою внутрішню силу, так і не зумів підкорити її. Навіть у дні, коли він був замкнений і похмурий, вона поводилася з ним, як зі своєю власністю, своєю іграшкою. Вона часто, а особливо коли була схвильована, розмовляла з ним так, ніби він був її маленьким улюбленцем, її дитинкою. Інколи йому здавалося, що вона зможе підкорити його собі, змусити його служити їй, настільки вона була самобутньою та впевненою у своїй жіночій владі.
Ось зараз вона нашіптувала йому слова любові, немов він уже зовсім занепав духом і потребує її материнської турботи й ніжності, хоча прикрощі не зламали його; але на мить йому здалося, що він і справді зневірився.
— Мої справи не такі вже й кепські, Ейлін, — нарешті наважився сказати він, і його голос забринів ласкавіше й ніжніше, ніж зазвичай. Але Ейлін, не звертаючи жодної уваги на його слова, продовжувала з тим самим запалом:
— Ні-ні, все дуже погано, мій милий. Я знаю. Ах, Френку, бідолашний! Та я ж буду приходити до тебе. Це я, у будь-якому разі, зможу влаштувати. Як часто там дозволяють відвідувати ув’язнених?
— Кажуть, лише раз на три місяці, дівчинко. Але коли я потраплю туди, це питання можна вирішити. Утім, чи варто тобі з’являтися там, Ейлін? Адже ти знаєш, як зараз усі налаштовані. Чи не краще трохи зачекати? Цим ти ще більше розгніваєш свого батька! Якщо він захоче, то може дуже зашкодити мені й там.
— Раз на три місяці! — у нестямі перебила вона Ковпервуда, тільки-но він почав її вмовляти. — Ні, Френку, не може бути! Я не вірю! Раз на три місяці! Я не витримаю! Навіть не говори мені про це! Я сама піду до начальника в’язниці. Він дозволить мені бачитися з тобою. Я впевнена, що дозволить, якщо я сама з ним поговорю!
Вона задихалася від хвилювання й не могла зупинитися, поки Ковпервуд сам не обірвав її.
— Подумай, що ти кажеш, Ейлін! Схаменися! Ти забуваєш про свого батька! Про свою родину! Можливо, що твій батько знайомий із начальником в’язниці. Невже ти хочеш, щоб усе місто говорило про те, що дочка Батлера бігає у в’язницю на побачення зі мною? Твій батько бозна-що з тобою зробить. Крім того, ти не знаєш так, як я, усіх цих дрібних політичних інтриганів. Вони пліткують, немов старі баби. Тобі доведеться обмірковувати кожен свій крок. Я не хочу втратити тебе, я хочу тебе бачити. Лише дій зважено та обережно. Не квапся із побаченням. Ти розумієш, як я буду сумувати за тобою, але насамперед ми обоє повинні розвідати ґрунт. Ти не втратиш мене, адже я нікуди не зникну.
Він замовк, уявивши довгий ряд заґратованих камер, в одній із них буде і він (можливо, надовго...) Уявив, як Ейлін розмовляє з ним через ґрати або в самій камері. Однак ця похмура перспектива не завадила йому відразу ж подумати про те, яка чарівна тепер його кохана. Якою вона залишалася юною та сильною! Він наближався до зрілості, вона ж була ще молода і прекрасна. Їй дуже личило її вбрання: шовкова, у білу й чорну смужку, сукня з турнюром, за химерною модою того часу, котикова шубка і така ж шапочка, що недбало сиділа на золотаво-рудому волоссі.