— Френку, — звернувся він до свого доволі кволого сина, — я дуже хотів би, щоб ти трохи підбадьорився і став великим, сильним і здоровим хлопцем! Ти не любиш гратися, дружити. Тобі потрібно потоваришувати з хлопцями, стати у них ватажком. Чому б тобі не зайнятися також гімнастикою або спробувати розвинути мускулатуру?
Ця розмова відбувалася у вітальні батьківського дому, де зібралися розгублені й збентежені члени родини Ковпервуда.
Маленька Ліліан, яка сиділа за довгим столом навпроти батька, підвела очі й зацікавлено подивилася на нього та на братика. Від обох дітей ретельно приховували, що чекало на Ковпервуда: вони вважали, що він просто їде кудись на місяць-два. Ліліан читала казки, які отримала в подарунок на Різдво.
— Нічого він не робитиме! — заявила вона, відірвавшись від своєї книжки й оглядаючи брата несподівано суворим поглядом. — Він навіть побігати зі мною наввипередки не хоче!
— Ще чого! Дуже цікаво бігати з тобою наввипередки! — буркнув Френк-молодший. — Та якби я й захотів — ти все ’дно не вмієш.
— Не вмію, он як?! — обурилася дівчинка. — Спробуй-но мене обігнати!
— Ліліан! — застережливо зупинила її мати.
Ковпервуд посміхнувся й ласкаво погладив сина по голові.
— Нічого, Френку, ти ще виростеш дужим, — він легенько ущипнув дитину за вухо. — Лише не бійся і опануй себе.
Він не побачив у хлопчика тієї реакції, на яку розраховував. Трохи згодом місіс Ковпервуд побачила, як Френк обійняв дівчинку, притиснув її до себе й ніжно почав гладити рукою по кучерявій голівці. На мить у душі Ліліан ворухнулося щось ревниве.
— Моя дівчинка буде розумницею без мене, правда ж? — прошепотів їй Ковпервуд.
— Звичайно, тату, — весело відповіла маленька Ліліан.
— От і добре! — сказав він і, нахилившись, ніжно поцілував дівчинку. — Он які допитливі оченята…
Місіс Ковпервуд після його відходу зітхнула. «Дітям усе — мені нічого!» — подумала вона, хоча і діти досі не отримували від батька багато ласки.
Із матір’ю Ковпервуд останнім часом був таким ніжним і завбачливим, яким може бути люблячий син. Він добре усвідомлював обмеженість її інтересів і те, як вона страждала через нього, через усю родину. Він ніколи не забував, якою турботливою вона була в дитинстві, й готовий був на що завгодно, лише б позбавити її від цього страшного горя на схилі життя. Та зробленого не повернеш! Інколи нерви його були натягнуті до краю, як це завжди буває з людиною у хвилини відчаю або краху надій. Проте він пам’ятав, що повинен тримати себе в руках, не показувати, що діється в його душі, менше говорити і йти своїм шляхом — не покірливо, але впевнено назустріч тому, що чекало на нього попереду. Так і тримався Ковпервуд цього останнього ранку, очікуючи, і недаремно, що його приклад позитивно вплине на всю родину.
— Отже, мамо, — ласкаво промовив він встаючи (він не дозволив супроводжувати себе ні матері, ні дружині, ні сестрі, бо йому це ніяк не допомогло, а на них вплинуло б гнітюче), — мені час! Не журися і не занепадай духом!
Він обійняв її, а вона довго, з ніжністю і відчаєм цілувала сина.
— Іди, Френку! — ледве вимовила мати, задихаючись, і нарешті випустила його з обіймів. — Я молитимуся за тебе.
Він одразу ж відійшов від неї, тому що боявся розтягувати цю мить.
— Прощавай, Ліліан, — м’яко і приязно звернувся він до дружини. — Я, імовірно, повернуся ще через декілька днів. Мене відпустять у суд для розгляду деяких справ.
Сестрі Френк сказав:
— Прощавай, Анно. Не дозволяй їм занадто побиватися.
— Побачимося опісля, — коротко заявив він батькові та братам, а потім, як завжди підтягнутий і елегантний, швидко спустився в передпокій, де на нього чекав Стеджер, і вони разом вийшли.
Пекучий сум охопив усю родину, коли за ним зачинилися двері. Вони не розходилися ще декілька хвилин. Мати тихо плакала, у батька був такий вигляд, ніби він втратив усе на світі, але старий бадьорився та всіляко намагався тримати себе в руках. Анна вмовляла Ліліан зібратися з думками, а та, не знаючи, що й думати, на що сподіватися, намагалася передбачити майбутнє. Сонце, яке нещодавно так яскраво сяяло над їхнім будинком, сховалося за хмарами.
52
У в’язниці Ковпервуда привітно зустрів Джесперс, який зрадів, що все пройшло, як слід і його репутація залишилася незаплямованою. Оскільки в суді на порядку денному було декілька справ, вони вирішили відправитися туди не раніше десятої години. Знову з’явився Едді Сандерс, якому було доручено доставити Ковпервуда до судді Пейдерсона, а потім у виправну в’язницю. Йому ж було вручено для передачі начальнику в’язниці всі папери, які стосувалися справи.