— Нехай засуджений ще побуде тут, — несподівано зупинив його суддя.
Секретар уже назвав Джорджа Стінера, і Ковпервуд спочатку не зрозумів, навіщо суддя затримує його, але тільки спочатку. Потрібно, щоб він вислухав ще й вирок у справі свого співучасника. Стінеру поставили стандартні питання. Поруч із колишнім скарбником весь час стояв його адвокат Роджер О’Мара — ірландець за походженням, досвідчений політик, який консультував Стінера з першої хвилини його негараздів. Утім, зараз він навіть не знайшов, що сказати, й лише попросив суддю врахувати колишню бездоганну чесність його підзахисного.
— Джордже Стінере, — розпочав суддя, і всі присутні, у тому числі й Ковпервуд, насторожилися. — Оскільки ваше клопотання про перегляд справи та про скасування вироку відхилено, суду залишається лише визначити відповідне покарання вашому злочину. Я не хочу обтяжувати нотаціями й без того важкий для вас час. Однак усе ж скористаюся нагодою суворо засудити ваші дії. Зловживання громадськими коштами стало хворобою нашого часу, і якщо рішуче не припинити це зло, то воно, врешті-решт, зруйнує весь наш громадський порядок. Держава, яку роз’їдає корупція, нежиттєздатна. Їй загрожує небезпека розсипатися під час першого ж серйозного випробування. Я вважаю, що відповідальність за ваш злочин і за все йому подібне значною мірою лягає на суспільство. До останнього часу суспільство з неприпустимою байдужістю дивилося на шахрайські витівки посадових осіб. Наша політика повинна керуватися вищими й чистішими принципами, наша громадська думка повинна таврувати ганьбою зловживання державними коштами. Недостатня принциповість суспільства і зробила можливим ваш злочин. Крім цього, я не вбачаю у вашій справі жодних пом’якшувальних обставин.
Суддя Пейдерсон для більшого ефекту зробив паузу. Він був уже близький до вершини свого красномовства і хотів, щоб його слова закарбувалися в головах слухачів.
— Суспільство довірило вам свої кошти, — урочисто продовжував він. — Вам було надано високу, священну довіру. Ви повинні були охороняти двері скарбниці, як серафим ворота раю, і палаючим мечем непідкупної чесності загрожувати кожному, хто посмів би наблизитися до них зі злочинною метою. Цього вимагало від вас становище виборчого представника суспільства.
З огляду на всі обставини вашої справи, суд не може застосувати до вас міру покарання м’якше найвищої міри, передбаченої законом. Однак, згідно зі статтею сімдесят четвертою Кримінального кодексу, суди нашого штату не мають права засуджувати до ув’язнення у виправну в’язницю на строк, який закінчується між п’ятнадцятим листопада і п’ятнадцятим лютого, і ця стаття змушує мене зменшити на три місяці той максимальний строк, до якого я мав би засудити вас, а саме — п’ять років. Тому суд засуджує вас до сплати на користь округу штрафу в п’ять тисяч доларів (Пейдерсон добре знав, що Стінер не в змозі виплатити цю суму), до одиночного ув’язнення в східній в’язниці й до примусових робіт строком на чотири роки і дев’ять місяців із взяттям під варту на час виконання вироку.
Суддя поклав папери на стіл і замислено потер рукою підборіддя; Ковпервуда і Стінера поспіхом вивели. Батлер, цілком задоволений результатом розгляду, одним із перших залишив залу суду. Переконавшись, що все скінчено, та їй тут більше нічого робити, Ейлін також поспіхом пробралася до дверей. А через кілька хвилин після неї пішов батько та брати Ковпервуди. Вони хотіли дочекатися його на вулиці і провести до в’язниці. Решта членів родини з хвилюванням чекали звісток вдома, тому Джозефа негайно відправили до них.
Тим часом небо затягло хмарами, день став похмурий, і здавалося, ось-ось піде сніг. Едді Сандерс, який отримав на руки всі відповідні папери, заявив, що немає потреби повертатися в окружну в’язницю. Тому всі п’ятеро — Сандерс, Стеджер і Френк із батьком та братом сіли на конку, кінцева станція якої всього на декілька кварталів перебувала від в’язниці. За півгодини всі вони вже стояли біля її воріт.
53
Східна в’язниця штату Пенсильванія, у якій Ковпервуд мав відсидіти чотири роки і три місяці одиночного ув’язнення, знаходилася на розі вулиць Феєрмаунт і Двадцять першої, у величезній будівлі із сірого каменю. Похмура та велична, ця будівля дещо нагадувала палац Сфорца у Мілані, хоча, зрозуміло, що архітектурно дуже йому поступалася. Її сірі стіни оточували цілий квартал, і вона височіла, самотня й неприступна, як і годиться в’язниці. Стіна, що оточувала величезну, понад десять акрів, тюремну територію й додавала їй значної частки її похмурої величі, була тридцять п’ять футів заввишки і понад сім завширшки. Сама в’язниця, невидима з вулиці, складалася з семи корпусів, розташованих на зразок щупалець восьминога навколо центральної будівлі, і займала майже дві третини обгородженого стіною простору, так що місця для галявин і газонів залишалося обмаль. Ці корпуси, які щільно прилягали до зовнішніх стін, були сорок два фути завширшки та сто вісімдесят завдовжки; чотири з них були двоповерховими. Замість вікон були лише вузенькі отвори під самою стелею довжиною не більше трьох із половиною футів і вісім дюймів шириною. При деяких камерах, які розташовувалися на нижньому поверсі, були влаштовані крихітні дворики десять на шістнадцять футів, тобто за розміром не перевищували самих камер і також обгороджені високими цегляними стінами. Стіни камер, підлога і дах — усе було із каменю; камінням викладені й коридори, що мали лише десять футів у ширину, і одноповерхові галереї п’ятнадцять футів висотою. Комусь, хто з центрального приміщення, так званої ротонди, дивився на довгі корпуси, що розходилися, усе здавалося непропорційно вузьким і стиснутим. Залізні двері (перед ними були ще масивні дерев’яні, для того, щоб у разі потреби зовсім ізолювати ув’язнених) справляли важке, гнітюче враження. Світла у приміщеннях загалом було достатньо, оскільки стіни часто білили, а вузькі отвори на даху склили на зиму матовим склом. Але все було таким порожнім, так стомлювало очі, як це буває лише у місцях позбавлення волі з їхнім бідним і утилітарним обладнанням. У цих стінах, без сумніву, тривало життя (в’язниця налічувала в той час чотириста ув’язнених) і майже всі камери були зайняті. Однак ніхто з арештантів не бачив і не відчував цього життя. Тут люди жили і водночас не жили. Декого з ув’язнених після довгих років перебування у в’язниці призначали «старостами», але таких було небагато. У в’язниці були пекарня, механічна та столярна майстерні, комора, млин і городи, але для обслуговування всіх цих закладів було потрібно дуже мало людей.