В’язниця, побудована у 1822 році, поступово розросталася, корпус за корпусом, поки не досягла своїх нинішніх, досить значних розмірів. Її мешканці були різноманітні як за своїми розумовими здібностями, так і за скоєними злочинами: від дрібної крадіжки до вбивства. Правила тюремного розпорядку визначалися так званою «пенсильванською системою», яка, по суті, зводилася до одиночного ув’язнення, дотримання повної тиші й індивідуальної праці в ізольованих камерах.
Якщо не брати до уваги недавнього перебування в окружній в’язниці (яка, власне, навіть не була схожа на в’язницю), то Ковпервуд жодного разу в житті не бував у подібному закладі. Одного разу, коли він ще хлопчиком бродив околицями, йому довелося пройти повз «арештантський будинок» (так називали тоді міські в’язниці), невеликий сірий, із високими заґратованими вікнами. І в одному з похмурих віконних отворів на другому поверсі він побачив якогось пияка чи волоцюгу із пропитим безкровним обличчям, скуйовдженим волоссям і каламутним поглядом. Помітивши Френка, той крикнув йому (тоді була літня пора, і вікна були відчинені):
— Гей, синку, збігай-но й купи мені тютюну, добре?
Френк підняв очі, вражений і переляканий відразливою зовнішністю арештанта, і відповів, перш ніж устиг подумати:
— Ні… не можу.
— Ну, дивись, аби тебе самого коли-небудь не запроторили за ґрати, паскуднику! — розлючено крикнув волоцюга, напевно ще не зовсім протверезівши після вчорашньої пиятики.
Ковпервуд ніколи не згадував про цей випадок, аж тут він раптом пригадався. Ось і його зараз замкнуть у цій похмурій, сумній в’язниці; на вулиці мете заметіль, а його безжально викинуть із життя.
Нікому із близьких не дозволили супроводжувати його за зовнішню стіну, навіть Стеджеру, хоча він і отримав дозвіл відвідати Ковпервуда пізніше. Цього правила дотримувалися неухильно. Сандерса, який мав із собою супровідні папери й був знайомий зі сторожем, пропустили негайно. Решта повернулися назад, із сумом попрощавшись із Ковпервудом, який намагався поводитися так, немов усе це було лише незначним епізодом (але так він, власне, і сприймав те, що з ним сталося).
— Ну, що ж, до побачення, — сказав він, потискуючи всім руки. — Нічого зі мною не станеться, і я скоро вийду звідси. Ось побачите! Нехай Ліліан не дуже засмучується.