Він увійшов у тюремний двір, і ворота зі зловісним брязкотом зачинилися за ним. Сандерс крокував попереду під темним, похмурим склепінням високого підворіття до воріт, де вже сторож величезним ключем відімкнув ґратчасту хвіртку. Опинившись у внутрішньому дворі, Сандерс повернув ліворуч до маленької канцелярії; там за високою конторкою стояв тюремний чиновник у синьому форменому мундирі, худий, білявий, із вузькими сірими очима. Він був зобов’язаний реєструвати ув’язнених. Узявши папери у помічника шерифа, він діловито переглянув їх. Це був наказ про ув’язнення Ковпервуда. Чиновник, насамперед, видав Сандерсу довідку про те, що прийняв від нього арештанта, і помічник шерифа пішов, дуже задоволений чайовими, які Ковпервуд тицьнув йому в руку.
— Бажаю доброго здоров’я, містере Ковпервуд, — сказав він на прощання. — Мені шкода, але сподіваюся, що вам тут буде не так уже й погано.
Він хотів похвалитися перед наглядачем близьким знайомством із цим незвичайним ув’язненим, і Ковпервуд, який дотримувався своєї тактики лицемірства, щиро потиснув йому руку.
— Дуже вдячний, містере Сандерс, за вашу люб’язність, — сказав він і негайно повернувся до свого нового керівництва, оскільки хотів справити якомога вигідніше враження.
Він знав, що потрапляє тепер до рук дрібних чиновників, від яких цілком залежить те, чи нададуть йому будь-які пільги, чи ні. Йому хотілося відразу показати цьому наглядачеві, що він готовий беззаперечно підкорятися всім правилам, що він поважає керівництво, але й себе принижувати не дасть. Морально він був пригнічений, але не втрачав самовладання навіть тут, у лещатах, куди загнало його правосуддя, у виправній в’язниці штату, якої він усіляко намагався уникнути.
Наглядач Роджерс Кендал був людиною досить здібною (принаймні порівняно з іншими представниками тюремної адміністрації): винахідливий, не дуже освічений, не дуже розумний, не надто старанний, але досить енергійний, щоб триматися на своїй посаді. Він непогано розбирався в людській природі, оскільки приблизно двадцять шість років доглядав за арештантами. Ставився він до них холодно, недовірливо, цинічно.
Ні з ким цей чоловік не допускав жодної фамільярності та вимагав точного дотримання всіх правил внутрішнього розпорядку.
Ковпервуд стояв перед ним у красивому синьо-сірому костюмі, сірому пальті й чорному капелюсі за останньою модою, у нових черевиках із найтоншої шкіри, у краватці зі щільного шовку спокійних та вишуканих тонів. Його волосся та вуса свідчили про старання досвідченого перукаря, доглянуті нігті блищали.
Із першого ж погляду на нього наглядач зрозумів, що перед ним — неабияке цабе із тих, кого перипетії долі рідко закидають у його тенета.
Ковпервуд стояв посеред кімнати, здавалося, ні на кого й ні на що не дивився, але все помічав.
— Ув’язнений номер три тисячі шістсот тридцять три, — сказав Кендал писареві, коли передав йому аркуш жовтого паперу, на якому зазначалося ім’я та прізвище Ковпервуда, а також порядковий номер, що відраховувався із дня заснування в’язниці.
Писар, який сам був арештантом, записав ці дані в книгу, аркуш відклав убік, щоб передати його «старості», який мав відвести Ковпервуда у так званий «пропускник».
— Вам потрібно роздягнутися і прийняти ванну, — звернувся Кендал до Ковпервуда, з цікавістю розглядаючи його. — Щоправда, вам навряд чи потрібна ванна, але таке вже у нас правило.
— Дякую, — відповів Ковпервуд, задоволений, що навіть тут він, напевно, справляє належне враження. — Я готовий підкорятися всім правилам.
Він збирався вже зняти пальто, але Кендал порухом руки зупинив його та зателефонував. Із сусідньої кімнати ввійшов чи то наглядач, чи то арештант, вочевидь, «староста». Це був маленький чорнявий кривобокий чоловічок. Одна нога в нього була коротшою за іншу, а отже, і одне плече нижче. Незважаючи на запалі груди, косоокість і нерівну ходу, він рухався досить швидко. Він був одягнений у мішкуваті смугасті штани й таку саму смугасту, як заведено у в’язниці, куртку, із-під якої виглядала сорочка з відкритим коміром. На голові в нього була невелика смугаста панама із відстовбурченими крисами, що здавалася Ковпервуду особливо огидною. Френк не міг позбутися неприємного враження, яке справив на нього цей косоокий. У «старости» була безглузда й улеслива манера щохвилини віддавати честь, прикладаючи руку до панами. Це був квартирний злодій, і йому «впаяли» десять років. Але завдяки старанній поведінці він удостоївся працювати в канцелярії без принизливого каптура, який одягали на голову. За це він був дуже вдячний керівництву. Зараз він дивився на Кендала очима боязкої собаки, а на Ковпервуда поглядав лукаво, ніби демонструючи, що чудово розуміє його становище й не відчуває до нього довіри.