— Коли пробудете тут два тижні, — замислено додав Чепін (він забув згадати про це раніше), — начальник в’язниці помістить вас у камеру десь унизу. На той час вам потрібно вирішити, якою роботою ви хочете зайнятися. Якщо матимете зразкову поведінку, то не виключено, що вам дадуть камеру з двориком.
Він вийшов, і двері зловісно замкнулися за ним. Ковпервуд залишився сам-один, досить засмучений останніми словами Чепіна. Лише два тижні, а потім його переведуть від цього славного старого до іншого, невідомого наглядача, із яким, можливо, не так легко буде порозумітися.
— Якщо я вам буду потрібен — захворієте або ще щось станеться, — у нас тут є особливий сигнал. — Чепін знову відчинив двері. — Повісьте рушник на прути дверних ґрат — ось і все. Я побачу, коли буду проходити, і зайду дізнатися, що вам треба.
Ковпервуд, який дуже занепав духом, на мить пожвавився.
— Слухаю, сер, — сказав він. — Дякую вам, містере Чепін!
Старий пішов, і Ковпервуд чув, як на цементній підлозі поступово стихали його кроки. Він стояв, напружуючи слух, і до нього долітав чийсь кашель, глухе човгання ніг, гудіння якоїсь машини, металевий скрегіт ключа, що вставляли в замок. Усі ці звуки долинали ледь чутно, ніби здалеку. Ковпервуд підійшов до свого ложа — воно не відрізнялося чистотою, постільної білизни на ньому не було зовсім. Він помацав рукою вузький і жорсткий матрац. Так ось на чому відтепер він спатиме — людина, яка так любить комфорт і розкіш, так уміє цінувати це! Що ж було б, якби Ейлін або хтось із його багатих друзів побачили його зараз? Лише від думки про блощиць, які, імовірно, були тут, у цьому ліжку, йому стало млосно. Що тоді робити? Єдиний стілець був дуже незручним. Світло, яке пробивалося крізь отвір під стелею, ледве освітлювало камеру. Ковпервуд намагався переконати себе, що потроху звикне до цієї обстановки, але він кинув погляд на парашу в кутку і знову відчув огиду. До того ж тут ще почнуть шастати щури — на це дуже схоже. Ні картин, ні книг, нічого, що радувало б око, навіть розім’ятися й то ніде. А кругом — ні душі, лише чотири голі стіни й мовчання, у яке він порине на всю ніч, коли закриють наглухо зовнішні двері. Яка страшна доля!
Ковпервуд сів і почав обмірковувати своє становище. Отже, він усе ж таки ув’язнений у східній в’язниці, де, за розрахунками його ворогів (у тому числі й Батлера), йому доведеться провести чотири довгих роки, навіть більше. Стінер (раптом промайнуло у нього в голові) зараз, мабуть, проходить усі процедури, які щойно і він пройшов. Бідолаха Стінер! Якби він тоді дурня не клеїв… Що ж, тепер нехай розплачується за свою дурість. Різниця між ним і Стінером у тому, що Стінера намагатимуться витягнути звідси. Можливо, вже зараз його доля так чи інакше влаштована. Але про це йому, Ковпервуду, нічого не відомо. Він потер рукою підборіддя й задумався: про свою контору, про будинок, про друзів і рідних, про Ейлін. Потім потягнувся за годинником, але тут же згадав, що його відібрали. Отже, до всього цього, він ще й позбавлений можливості дізнаватися про час. У нього не було ні записної книжки, ні пера, ні олівця, щоб хоч чимось відволіктися. До того ж він із самісінького ранку нічого не їв. Проте це не важливо. Важливим є те, що він відрізаний від усього світу, замкнений тут у повній самоті, не знає навіть, котра зараз година, і не може нічого зробити — ні зайнятися справами, ні поклопотатися про забезпечення свого майбутнього. Щоправда, Стеджер, імовірно, скоро прийде провідати його. Це як-не-як втішає. Однак усе ж, якщо згадати, ким він був раніше, які перспективи відкривалися перед ним до пожежі... і що сталося з ним тепер! Він почав розглядати свої черевики, свій одяг. Боже!.. Потім встав і почав ходити камерою, але кожен його крок, кожен порух шумом відлунювали у вухах. Тоді він підійшов до дверей і став дивитися крізь товсті прути, але нічого не побачив, крім кінчика дверей двох інших камер, які нічим не відрізнялися від його власної. Сівши, нарешті, на єдиний стілець, він занурився в роздуми. Але, відчувши втому, все ж спробував лягти на брудне тюремне ліжко й розлігся на ньому. Виявляється, ліжко не таке вже й незручне. І все ж трохи згодом він схопився, сів на стілець, потім знову почав міряти кроками камеру, знову сів. У такій тісняві не розгуляєшся, подумав він. Ні, це нестерпно! Ніби тебе заживо поховали! І подумати тільки — тепер йому доведеться проводити тут весь час — день за днем, день за днем, поки... Поки що? Поки губернатор не помилує його, або він не відбуде свого покарання, або не вичерпаються останні крихти його коштів... або...
Він думав, час минав і минав. Було вже близько п’ятої, коли, нарешті, з’явився Стеджер, і то ненадовго. У нього було багато справ у зв’язку з викликом Ковпервуда в найближчі четвер, п’ятницю і понеділок до суду через ряд позовів, які пред’явили його колишні клієнти. Однак після відходу адвоката, коли настала ніч, і Ковпервуд підрізав обгорілий гніт у своїй крихітній гасовій лампі й напився міцного чаю з убогим хлібом, випеченим із борошна навпіл із висівками, який йому просунув крізь віконце в дверях «староста» під оком наглядача, у нього стало зовсім кепсько на душі. Незабаром після цього інший «староста», не кажучи ні слова, різко зачинив вхідні двері. О дев’ятій годині (Ковпервуд це запам’ятав) десь задзвонить великий дзвін, і тоді він повинен негайно погасити свій каганець, роздягтися й лягти. За порушення правил, звісно, карали: урізання пайки, гамівна сорочка, можливо, й батоги — звідки знати, що саме... Він був пригнічений, лютий, стомлений. Позаду залишилася така довга і така безуспішна боротьба! Помивши у раковині грубу фаянсову чашку та бляшану миску, Ковпервуд скинув із себе черевики, усе своє убоге вбрання, навіть шорсткі кальсони, і втомлено розлігся на ліжку. У камері було зовсім не тепло, і він намагався зігрітися, загорнувшись у ковдру, але марно. Холод був у нього в душі.