«Ні, так не годиться! — сказав він собі. — Не годиться! Я так довго не витримаю».
Та усе-таки він повернувся обличчям до стіни і, покрутившись ще декілька годин, заснув.
54
Тим, кому благовоління фортуни, благородне походження або мудрість рідних і друзів допомагають уникнути прокляття, яке оминає людей обраних і забезпечених, прокляття, яке виражається у словах «спаплюжити життя», — тим ледве буде зрозумілим душевний стан Ковпервуда у ці перші дні, коли він сидів у своїй камері та похмуро думав, що ось, попри всю його спритність, він не має уявлення про те, що з ним буде далі. Найсильніші душі часом впадають у тугу. Бувають хвилини, коли й людям значного розуму (їм, напевно, частіше за все) життя змальовується в похмурих барвах. Як багато страшного в хитросплетіннях життя! І лише сміливці, які мають неабияку відвагу і віру в свої сили (засновані, звичайно, на справжньому володінні цими силами), здатні хоробро дивитися життю в обличчя. Ковпервуд аж ніяк не був наділений незвичайним інтелектом. У нього був досить витончений розум, із яким, як це часто буває у людей практичного штибу, поєднувалося невгамовне прагнення до особистого успіху. Цей розум, схожий на потужний прожектор, кидав свої сліпучі промені в темні закутки життя, але йому бракувало об’єктивності, щоб дослідити справжні глибини мороку. Ковпервуд якоюсь мірою уявляв собі проблеми, над якими розмірковували великі астрономи, соціологи, філософи, хіміки, фізики та фізіологи; але все це, по суті, не дуже його цікавило. Життя сповнене безлічі своєрідних таємниць. І напевно, необхідно, щоб хто-небудь їх розгадав. Проте, так чи інакше, його тягнуло до іншого. Його покликання — «робити гроші», організовувати підприємства, що приносять великі прибутки, або хоча б зберегти те, що одного разу було досягнуто.
Однак і це, після тверезих міркувань, вже почало здаватися йому майже неможливим. Його справа занадто занепала, підірвана нещасливим збігом обставин. Він міг би, як пояснив йому Стеджер, роками тягнути позовні тяжби, що виникли у зв’язку з його банкрутством, вимотуючи душу з кредиторів, але тим часом його майно все одно б зменшувалося, відсотки за борговими зобов’язаннями росли, судові витрати нагромаджувалися. Крім того, він разом зі Стеджером з’ясував, що дехто з кредиторів перепродав свої папери Батлеру, дехто Молленгауеру (а вони вже не підуть на жодні поступки і вимагатимуть повного задоволення своїх претензій). Єдине, на що йому залишалося сподіватися, — це через деякий час заключити угоду з кимось із кредиторів і знову почати «робити справи» за допомогою Стівена Вінгейта. Той повинен був відвідати його найближчим часом, як тільки Стеджер зможе домовитися про це з начальником в’язниці Майклом Десмасом, який уже на другий день прийшов у камеру Ковпервуда поглянути на нового ув’язненого.
Десмас був огрядний чоловік, ірландець за походженням, людина, яка хоч щось тямила у політиці. Протягом свого перебування у Філадельфії він займав найрізноманітніші посади: у молодості працював полісменом, під час Громадянської війни капралом, а тепер — слухняним знаряддям Молленгауера. Він був широкоплечий, на диво мускулястий і, попри свої п’ятдесят сім років, міг би чудово постояти за себе у рукопашній сутичці. Руки у нього були великі та жилаві, обличчя швидше квадратне, ніж кругле чи продовгувате, лоб високий. Його голову покривала густа щетина сивого волосся, над верхньою губою стриміли коротко підстрижені сиві вусики; погляд його сіро-блакитних очей свідчив про природний розум і проникливість, на щоках грав рум’янець, а коли Десмас посміхався, оголюючи рівні гострі зуби, в цій усмішці було щось вовче. Тим часом він був чоловіком зовсім не жорстоким і часом навіть добродушним, хоча і у нього були напади гніву. Десмасу, на жаль, не вистачало розуму, щоб побачити різницю (як у духовному, так і в суспільному становищі) між окремими арештантами. Він не розумів, що до в’язниці час від часу потрапляють люди, яким, незалежно від їхньої політичної значущості, потрібно приділяти особливу увагу. Проте якщо політичні верхи вказували Десмасу на цю відмінність між арештантами (як було у випадку з Ковпервудом і Стінером), тоді інша річ. І все ж оскільки в’язниця — заклад громадський, де у будь-яку хвилину можна чекати адвокатів, слідчих, лікарів, священиків, журналістів і, нарешті, просто родичів і друзів арештантів, то її начальнику доводиться хоча б уже для того, щоб не втратити владу над своїми підлеглими, всіляко підтримувати дисципліну і порядок, іноді навіть всупереч бажанню того чи іншого з політичних верховодів, і ні для жодного з арештантів не допускати надмірних поблажок. Часом серед арештантів траплялися багаті і розпещені люди, жертви тих потрясінь, які відбуваються в суспільному житті, і до них треба було ставитися максимально поблажливо.