Начальник в’язниці дружелюбно усміхнувся, оголивши два ряди рівних зубів. У цій усмішці було щось звіряче.
— Авжеж, містере Десмас, — підтвердив Ковпервуд, який стояв по-солдатському струнко. — Утім, я й не сподівався потрапити у шикарний готель, — з посмішкою додав він.
— Чи можу я бути вам чимось корисним, містере Ковпервуд? — запитав Десмас, у якого миттєво промайнула думка, що така людина, мабуть, з часом ще стане йому в нагоді. — Я розмовляв із вашим адвокатом.
Ковпервуд був вельми втішений цим зверненням «містер». Так ось звідки вітер віє! Ну що ж, отже, можна очікувати, що тут йому буде не так уже й погано! Трішки терпіння! Потрібно «промацати» цю людину…
— Я не хочу просити вас ні про що таке, що вам буде важко виконати, — чемно відповів Ковпервуд, — але дещо мені все-таки дуже хотілося б змінити. Я хотів би мати простирадла, і потім, можливо, ви дозволите, щоб мені передали з дому теплу білизну. Оця, що зараз на мені, дуже незручна.
— Так, правду кажучи, ця не з кращих, — з незворушним спокоєм відгукнувся Десмас. — Її виробляють десь тут, у Пенсильванії, для потреб штату. Проти того, щоб ви носили власну білизну (якщо вам так завгодно) — я не заперечую. Так само і щодо простирадел: матимете їх — користуйтеся. Лише не треба занадто поспішати. А то завжди знайдуться охочі, які полюбляють повчати начальника в’язниці, як йому ставитися до своїх обов’язків.
— Я прекрасно розумію це, — відповів Ковпервуд, — і безмежно вам вдячний. Ви можете бути впевнені, що все, зроблене вами для мене, буде гідно оцінене та не зашкодить вам. За цими стінами у мене є чимало друзів, які з часом вам віддячать.
Він говорив повільно і переконливо, не зводячи з начальника пильного погляду. На Десмаса його слова справили належне враження.
— Гаразд, добре, — сказав він все тим же доброзичливим тоном. — Багато чого я, звичайно, обіцяти не можу. Правила є правила. Проте дещо, безумовно, можна зробити, оскільки ці правила допускають певні полегші для ув’язнених із зразковою поведінкою. Якщо хочете, ми дамо вам більш зручний стілець і декілька книг. Якщо ви ще займаєтеся справами, я жодним чином не стану вам у цьому перешкоджати. Звісно, ми не можемо дозволити, щоб тут раз у раз сновигали люди, в’язниця — не торговельна контора. Однак перешкоджати вам час від часу бачитися з деким із ваших друзів я теж не збираюся. Що стосується вашої кореспонденції... Ну що ж, спочатку нам доведеться її переглядати згідно із загальними правилами. А там побачимо. Багато чого, повторюю, я обіцяти не можу. Почекаємо, поки вас не переведуть з цього флігеля униз. Там є декілька камер із двориками, і якщо вони виявляться вільними...
Начальник в’язниці багатозначно підморгнув, і Френк зрозумів, що його чекає доля, хоча й нелегка, але все ж не настільки похмура, як він побоювався. Десмас запропонував Ковпервуду подумати про те, яке ремесло він хоче для себе обрати.
— У вас неодмінно з’явиться потреба зайняти чимось руки. Це вже я знаю напевно. Через деякий час всі тут хочуть працювати. По-іншому не буває.
Ковпервуд зрозумів його і подякував. Він відчував жах при думці про бездіяльне перебування в камері, де й повернутися було важко; але тепер можливість часто бачитися з Вінгейтом і Стеджером, а через деякий час і листуватися без контролю тюремної адміністрації обіцяли велике полегшення. Слава Богу, він носитиме власну білизну (шовкову та вовняну) або, можливо, йому незабаром дозволять ще й зняти незграбні черевики. Отримавши всі ці пільги, він почне займатися ремеслом, матиме можливість гуляти у дворику, про який згадував Десмас, і його життя стане якщо не зручним, то, у будь-якому разі, стерпним. В’язниця, звичайно, залишиться в’язницею, але є надія, що для нього вона не буде таким кошмаром, як для багатьох інших.
За два тижні, проведені Ковпервудом у «пропускнику» під наглядом Чепіна, він дізнався майже стільки ж про тюремний побут, скільки за весь час свого ув’язнення. Адже це не була звичайна в’язниця — із тюремним двориком, тюремними розмовами, тюремним маршируванням на прогулянці, тюремною їдальнею та тюремною працею. Ні для нього, ні для інших ув’язнених тут не існувало спільного тюремного життя. Переважна більшість арештантів мовчки працювала у себе в камерах, виконуючи якесь визначене завдання і нічого не знаючи про те, що відбувається навколо. Основою режиму тут було одиночне ув’язнення, і лише обмеженій кількості арештантів дозволялося працювати на нескладних роботах поза камерами. Як Ковпервуд і передбачав (а старий Чепін незабаром підтвердив це), із чотирьохсот ув’язнених не більше сімдесяти п’яти людей працювали, та й то нерегулярно: на кухні, на городі, в саду, у млині, на загальних прибираннях, і лише це хоч трохи рятувало їх від самотності. Однак навіть таким щасливцям заборонялося розмовляти між собою, і хоча під час роботи вони звільнялися від мерзенного мішка, дорогою на роботу і назад в камеру їм все ж доводилося його одягати. Ковпервуд неодноразово бачив їх, коли вони, важко ступаючи, проходили повз його камеру, і ця хода полишала в ньому враження чогось жахливого, неприродного, моторошного. Часом у нього було сильне бажання залишитися і надалі під наглядом добродушного та балакучого старого Чепіна, але він знав, що це неможливо.