Два тижні минули швидко (треба зізнатися, це були досить тужливі два тижні), і минули вони серед таких одноманітних і буденних занять, як прибирання ліжка, підмітання камери, одягання, вживання їжі, роздягання, підйом о пів на шосту, сон о дев’ятій, миття посуду після їжі тощо. Ковпервуду здавалося, що він ніколи не звикне до тюремної їжі. Сніданок о пів на сьому, як ми вже говорили, складався зі скибки грубого чорного хліба, випеченого з висівок із невеликою домішкою білої муки, і чорної кави. На обід (о пів на дванадцяту) давали бобову або овочеву юшку з шматочком твердого м’яса і той самий хліб. На вечерю (о шостій) в’язні отримували міцний чай і знову хліб — ні масла, ні молока, ні цукру. Ковпервуд не курив, і тому маленька тютюнова пайка його не цікавила. У перші два чи три тижні Стеджер приходив кожного дня. А на другий день перебування Ковпервуда у в’язниці Стівен Вінгейт, його новий компаньйон, також отримав дозвіл щодня його відвідувати. Десмас дозволив це, хоча і вважав таку пільгу дещо передчасною. Відвідувачі зазвичай залишалися у Ковпервуда не більше години або півтори, а потім знову тягнувся надзвичайно довгий день. Декілька разів між дев’ятою годиною ранку і п’ятою пополудні Френка водили в суд для надання показань за позовами, пред’явленими в зв’язку з його банкрутством, і спочатку це трішки скорочувало день.
Показово, що як тільки Ковпервуд опинився у в’язниці (надійно і, мабуть, на довгі роки ізольований від усього світу), ті, хто свого часу так щиро до нього ставилися, забули навіть думати про нього. Він — людина пропаща, — такою була спільна думка. Єдине, що ще можна було для нього зробити, це з часом використати свій вплив, щоби визволити його із в’язниці, але хто ж міг сказати, коли настане такий час? І це все. Він ніколи вже не поверне колишньої репутації, ніколи не матиме впливу — такою знову ж була спільна думка. Дуже шкода, звичайно, більше того — дуже трагічно, але він зник без повернення.
«Здібний був молодий чоловік, — зауважив президент Джирардського національного банку Девісон, читаючи в газеті про засудження і арешт Ковпервуда. — Шкода його, дуже шкода! Він припустився великої помилки».
Лише батькам Ковпервуда, Ейлін та його дружині, у серці якої скорбота поєднувалась із обуренням, справді бракувало його. Ейлін, одержима пристрастю, страждала більше од усіх. «Чотири роки і три місяці…» — міркувала вона. Якщо він не вийде раніше строку, їй буде тоді вже близько двадцяти дев’яти, а йому під сорок. Чи збереже він своє почуття до неї? Чи залишиться вона такою ж красивою? Чи не зміняться взагалі його погляди після майже п’яти років? Увесь цей час він буде носити арештантський одяг, і за ним назавжди залишиться недобра слава арештанта. Які б не важкі були ці думки, але вони лише утверджували в ній рішення не відступатися від Френка, що б не трапилося, і всіма силами допомагати йому.
На другий день після суду Ейлін поїхала подивитися на зловісні сірі стіни в’язниці. І оскільки вона нічого не розуміла у складнощах закону і карного кодексу, то в’язниця здалася їй особливо страшною. Чого тільки не можуть зробити там з її Френком! Чи дуже він страждає? Чи думає він про неї постійно, як вона про нього? О, як все це жахливо! Як прикро за себе, за своє щире кохання до нього… Ейлін повернулася додому з твердим наміром побачити його, але оскільки Ковпервуд сказав їй, що відвідувачів допускають лише раз на три місяці, і що він напише їй про день побачень або про можливість побачитися поза тюремними стінами, то вона не знала, як до цього приступитися. Обережність перш за все!
Однак наступного дня вона написала йому про все: про свою поїздку в негоду до будівлі в’язниці, про те, як їй страшно думати, що він знаходиться за цими похмурими сірими стінами, і про своє непохитне рішення якомога швидше з ним побачитися. Через недавню домовленість з начальником в’язниці цей лист негайно віддали Ковпервуду. Він написав відповідь і передав листа Вінгейту для відправки. Він писав: