55
Тим часом Ковпервуда перевели до іншого наглядача, у нову камеру, що містилася в нижньому поверсі корпусу номер три. За розмірами (десять футів на шістнадцять) вона не відрізнялася від інших, але до неї прилягав дворик, про який ми уже згадували. За два дні до цього до Ковпервуда прийшов начальник в’язниці Десмас, і у них відбулася нетривала розмова крізь заґратоване вічко у дверях.
— У понеділок вас переведуть звідси, — сказав Десмас, як завжди, розмірено і неквапливо. — Вам нададуть камеру з двориком; утім, багато користі від цього не буде: у нас дозволяється проводити поза камерою лише півгодини на день. Я вже попередив наглядача стосовно ваших ділових відвідувачів. Він не заперечуватиме. Ви лише постарайтеся не витрачати на них занадто багато часу, і все буде в порядку. Я вирішив навчити вас плетінню стільців. Це, на мою думку, для вас найкраща робота. Вона легка, але вимагає уваги.
Начальник в’язниці і декілька пов’язаних із ним політичних діячів мали з цього тюремного промислу чималий зиск. Праця була справді неважкою і достатньо простою, завдання на день помірним. Але вся продукція одразу збувалася, а прибуток йшов до кишень роботодавців. Тому вони, звісно, прагнули, щоб ув’язнені не сиділи склавши руки, та й їм це було корисно. Ковпервуд був радий можливості чимось зайнятися, адже книги його не цікавили, а ділових відносин із Вінгейтом і ліквідації старих справ було недостатньо, щоб зайняти його розум. І все ж він не міг не подумати, що коли він і зараз здається самому собі невпізнанним, то наскільки ж ще збільшиться це відчуття, коли він, сидячи за ґратами, займатиметься плетінням стільців! Проте Ковпервуд подякував Десмасові за турботу, а також за дозвіл передати йому простирадла і засоби гігієни, які він щойно отримав.
— Не варто за це дякувати, — м’яко і привітно відповів той (до цього часу він вже почав цікавитися Ковпервудом). — Я чудово знаю, що і тут, як всюди, є різні люди. Якщо людина звикла до всіх цих речей і хоче бути охайною — я не збираюся їй в цьому перешкоджати.
Новий наглядач, до якого тепер потрапив Ковпервуд, нічим не нагадував Еліаса Чепіна. Його звали Волтер Бонхег. Це був високий чолов’яга тридцяти семи років, флегматичний, але хитрий; головна мета його життя полягала у збільшенні доходів. За звичками Бонхега можна було припустити, що він інформатор Десмаса (це частково було правдою). Знаючи, який Бонхег хитрий та улесливий, а також його дивовижний нюх до наживи своєї і чужої, Десмас інтуїтивно зрозумів, що від нього неважко домогтися поблажок для того чи іншого ув’язненого, варто лише йому натякнути, що це необхідно або бажано. Одне слово, якщо Десмас виявляв найменший інтерес до якого-небудь арештанта, йому не доводилося навіть повідомляти про це Бонхега; досить було мимохідь обмовитися, що ось такий-то звик до зовсім іншого життя, або ж що через минулі переживання нинішнє поводження може негативно на ньому позначитися, і Бонхег готовий із шкури лізти, щоб догодити цьому арештанту. Біда була лише в тому, що людині розумній і мало-мальськи кмітливій його увага була неприємною, бо наглядач очевидно напрошувався на подачки, а з людьми бідними та неосвіченими він поводився грубо і зарозуміло. Бонхег влаштував собі постійний навар від продажу арештантам товарів, які тайкома постачав до в’язниці. Правила тюремного розпорядку суворо забороняли (принаймні на папері) забезпечувати арештантів тим, чого не було в асортименті тюремної крамниці: добірним тютюном, папером для письма, перами, чорнилом, віскі, сигарами і будь-якими ласощами. З іншого боку (і це було вигідно для Бонхега), ув’язненим видавали поганий тютюн і непридатні пера, чорнило та папір, якими не користувалася жодна поважна людина (якщо, звичайно, у неї була можливість роздобути собі щось краще). Віскі взагалі не дозволяли отримувати, а солодощі вважалися неприпустимими, оскільки вони свідчили б про очевидне привілейоване становище тих, кому вони постачалися. Однак і те й інше у в’язниці було звичайною річчю. Якщо арештант мав гроші і хотів щось отримати через посередництво Бонхега, він міг бути впевнений, що отримає бажане. За гроші можна було купити і звання «старости», яке дозволяло прогулюватися на головному тюремному дворі, а також право залишатися в дворику при камері понад відведені півгодини на день.
Як це не дивно, але Ковпервуду була вигідною та обставина, що Бонхег товаришував із наглядачем, у підпорядкуванні якого був Стінер: із колишнім скарбником, завдяки покровительству його політичних спільників, поводилися занадто поблажливо, і це стало відомо Бонхегу. Він неохоче читав газети і погано розбирався в політичних подіях, але знав, що і Ковпервуд, і Стінер у минулому — люди з репутацією, і що з них двох Ковпервуд — важливіша персона. Крім того, Бонхег дізнався, що у Ковпервуда ще є гроші. Про це йому повідомив один із ув’язнених, який мав право читати газети. Отже, Бонхег, незалежно від вказівок начальника в’язниці Десмаса, які він отримав ніби побіжно і занадто небагатослівно, сам прагнув бути корисним Ковпервуду (зрозуміло, небезкоштовно).