— Прокляття! — гнівно й скрушно вигукнув Ковпервуд, охоплений соромом і злістю. — Лише цього не вистачало! Що зі мною діється — сто чортів!
Ейлін побачила його сльози. Вона миттю кинулася до нього, обхопила однією рукою його голову, а іншою — пошарпану куртку і так міцно притиснула його до себе, що він не відразу зміг вивільнитися.
— О милий, любове моя! — палко, знемагаючи від жалю, зашепотіла вона. — Я кохаю тебе, обожнюю! Я дала б пошматувати себе, якби це тобі допомогло! Подумати тільки — вони довели тебе до сліз! Ах, рідний мій, рідний, коханий хлопчику…
Вона ще міцніше притиснула його до себе, а він здригався від ридань. Вона вільною рукою гладила його голову, цілувала його очі, волосся, щоки. Френк спробував вивільнитися і знову вигукнув:
— Що ж це зі мною, от дідько…
Однак вона знову пригорнула його до себе.
— Плач, милий, плач, не соромся своїх сліз! Поклади голову отак — на плече і плач… Плач разом зі мною… Дорогий мій, хлопчику…
За хвилину-дві він заспокоївся і нагадав їй, що зараз може увійти наглядач. Потроху до нього повернулося самовладання, втратити яке він так соромився.
— Моя чудова дівчинко… — прошепотів він із ніжною і винуватою посмішкою. — Ти така вірна, сильна… Така ти мені й потрібна… Ти для мене — єдина підтримка. Лише не побивайся! Я цілком стерпно почуваюся, і тут не так жахливо, як здається. Ну, витри сльзи, люба… Розкажи мені про себе.
Проте Ейлін не так легко було заспокоїтися. Знегоди, що випали на його долю останнім часом, і умови, в яких він тут перебував, обурювали її до нестями. Подумати тільки, до чого ці мерзотники довели її дивовижного, чудового Френка — він плакав!
Вона ніжно гладила його голову, у той час як її душу охоплювала шалена, нещадна лють проти безглуздих примх долі і тих перешкод, які життя влаштовує на шляху людини. А батько — проклятий! Рідня — що їй до них! Лише Френк… Він для неї — усе! Як мало значить решта світу, коли справа стосується Френка… Ніколи-ніколи вона не покине його, що б не трапилося! І зараз, мовчки пригорнувшись до нього, вона вела в душі нещадну боротьбу з життям, законом, долею та обставинами. Закон — дурня! Люди ці — звірі, дияволи, вороги, скажені собаки! Вона пожертвувала б собою із насолодою, із захопленням. Вона готова була бігти хоч на край світу заради Френка або разом із Френком. Заради нього вона здатна на все. Родина для неї — ніщо, і життя теж ніщо, ніщо, ніщо! Вона зробить усе, що він захоче, все, що йому заманеться! Важливо тільки одне: врятувати його і дати йому якомога більше щастя. Йому одному — більше для неї нікого не існує…
56
Минав час. Після домовленості з Бонхегом дружина, мати і сестра почали інколи відвідувати Ковпервуда. Ліліан із дітьми влаштувалася у невеликому будинку, за який платив Френк, а на решту потреб давав гроші Вінгейт — сто двадцять п’ять доларів на місяць. Ковпервуд розумів, що йому потрібно виплачувати їй більше, але на більше не мав грошей. Остаточний крах усіх фінансових справ Ковпервуда настав у березні, коли його офіційно оголосили банкрутом, і все його майно конфіскували на користь кредиторів. Лише на покриття заборгованості міській скарбниці п’ятисот тисяч доларів знадобилось би більше грошей, ніж можна було реалізувати, якби не встановили розрахунок по тридцять центів за долар. Однак і після цього місто все одно нічого не отримало, оскільки шляхом різних махінацій у нього відняли права на отримання цієї суми. Місто нібито запізнилося із пред’явленням претензій. (Це, звичайно, було на руку іншим кредиторам, вони поділили між собою суму, в якій було відмовлено міській скарбниці.)
На щастя, Ковпервуд незабаром на досвіді переконався, що його ділові операції, які проводяться разом із Вінгейтом, обіцяють непоганий прибуток. Його компаньйон, безсумнівно, ставився до нього із найчеснішими намірами. Він узяв до себе на роботу (щоправда, за досить скромну винагороду) обох братів Ковпервудів: один мав вести звітність і завідувати конторою, другий, разом із Вінгейтом працювати на біржі, оскільки за Джо і Едвардом там збереглися їхні місця. Крім того, хоча і з великими труднощами, Вінгейт підшукав для старого Ковпервуда місце службовця в одному з банків.
Відколи старий пішов із Третього національного банку, він перебував у надзвичайно пригніченому моральному стані і не знав, чим йому зайнятися. Ота ганьба, що впала на його сина… Жахливі години суду і взяття його під варту… Від дня засудження Френка присяжними і особливо після винесення йому вироку і ув’язнення старий Ковпервуд жив, немов у жахливому сні. А цей процес… Ці звинувачення проти Френка! Подумати тільки: його рідний син — в’язень, у смугастій робі! І це після того, як вони нещодавно з Френком пишалися тим, що належать до числа успішних і шанованих людей у місті! Як і інші бідолашні в хвилини скорботи, старий почав ревно читати Біблію, намагаючись знайти на її сторінках ту розраду (він звик так вірити з юнацьких років, хоча останнім часом рідко згадував про це), яка містилася для стражденних душ. Псалтир, книга Ісаї, Йова, Екклезіаст... Проте горе було нестерпне, і Біблія його не лікувала.