День у день він усамітнювався у своїй кімнатчині, що слугувала йому спальнею і кабінетом, запевняючи дружину, що у нього залишилися ще деякі невідкладні справи, які вимагали зосередження. Зачинившись на ключ, він починав розмірковувати над усіма своїми лихами і втратами, найгіркішою з яких була втрата репутації. А через декілька місяців, коли Вінгейт підшукав для нього місце бухгалтера в одному з приміських банків, він ще вдосвіта йшов з дому і повертався пізно ввечері, похмуро розмірковуючи про нещастя, що спіткали їх (а можливо, й майбутні).
Жалюгідно виглядав цей старий — не перша і не остання жертва мінливого фінансового світу. Він брав з собою їжу, оскільки повертатися додому під час нетривалої денної перерви було важко, а обідати в ресторані при його убогих статках він не міг собі дозволити. Його єдиним бажанням тепер було вести пристойне і непомітне існування, поки не прийде його смертна година, чекати якої (як він сподівався) залишалося вже недовго. Не можна було без болю дивитися на його кістляве тіло, тонкі ноги, сиве волосся і зовсім посивілі бакенбарди. Він дуже схуд, і його рухи стали незграбними. Коли йому потрібно було вирішити якесь завдання, він безпорадно розводив руками і не міг зосередитися. Давня звичка підносити іноді руку до рота і здивовано витріщати очі, що з’явилася у нього ще в кращі часи, тепер уповні заволоділа старим Ковпервудом. Сам того не усвідомлюючи, він поступово опускався, перетворюючись на якийсь автомат. Життя споконвіку засіває свої обшири такими жалюгідними уламками краху.
Френк Ковпервуд водночас чимало розмірковував над своєю байдужістю до дружини, яку він усвідомив останнім часом, а також про те, як повідомити їй про цю байдужість і цим покласти край їхньому шлюбу. Однак нічого, крім жорсткого і правдивого пояснення, він не придумав. Він помітив, що тепер вона всіляко намагається підкреслити свою відданість йому і поводиться так, немов жодні підозри її не бентежать. Тим часом до неї з різних джерел надходили чутки, що його інтимний зв’язок із Ейлін триває, і лише думки про лихо, що обрушилося на чоловіка, та надія знову побачити його успішним фінансистом утримували її від розриву з ним. Він замкнений в одиночній камері, говорила вона собі, і щиро жаліла його, але колишнього кохання вже не відчувала. Він справді заслуговував на покарання за свою ганебну поведінку, тому його й покарала рука Всевишнього.
Неважко уявити, як зреагував Ковпервуд на таке ставлення, коли помітив це. Хоча Ліліан приносила йому різноманітні наїдки і журилася про його долю, він із багатьох дрібниць здогадувався, що вона не тільки сумує, але й засуджує його. Ковпервуд все життя не терпів проповідей і пісних облич. Порівняно з Ейлін, яка була сповнена обнадійливої життєздатності і завзяття, — втомлена безлика місіс Ковпервуд була щонайменше нудною. Ейлін після першого спалаху озлоблення на долю (спалахи, до речі, не викликали у неї сліз) вочевидь знову повірила в те, що він вийде на свободу і знову стане успішним. Вона не переставала говорити про майбутнє, про прийдешні успіхи Ковпервуда, адже свято в це вірила. Підсвідомо вона розуміла, що тюремні стіни не можуть зробити його в’язнем по натурі.
У день першого побачення вона перед відходом дала Бонхегу десять доларів, подякувала йому своїм мелодійним голосом за увагу (але не відкриваючи обличчя) і попросила й надалі бути люб’язним із Ковпервудом — цією «великою людиною», як вона охарактеризувала його. Корисливий і марнославний Бонхег був остаточно підкорений. Відтоді він готовий був виконати будь-що для дами в темній вуалі. Була б його воля — відвідувачка могла б хоч цілий тиждень не виходити з камери Ковпервуда. Але, на жаль, існували ще й правила тюремного розпорядку.
Ковпервуд, перебуваючи у в’язниці приблизно чотири місяці, вирішив, нарешті, поговорити з Ліліан про те, що вони більше не можуть вважатися подружжям, і про своє бажання розлучитися. Він уже встиг трохи звикнути до арештантського побуту. Тиша камери і примітивна робота, яку йому доводилося виконувати, — така гнітюча, здатна спочатку звести з розуму своєю безглуздою одноманітністю, тепер здавалася йому хоч і тупою, але буденною, посильною. Крім того, він уже міг дати собі раду. Навчився, наприклад, підігрівати на своїй лампі залишки обіду або страв, які надсилали дружина та Ейлін. Він більш-менш позбувся смороду у своїй камері, коли попросив Бонхега приносити йому в невеликих пакетиках вапно, яким щедро користувався. Крім того, за допомогою мишоловок він переловив особливо нахабних пацюків. Отримавши дозвіл Бонхега, вечорами, вже після того, як його камеру замикали на ніч і щільно зачиняли зовнішні дерев’яні двері, він виносив свій стілець у дворик і, якщо було не дуже холодно, довгенько сидів там, вдивляючись в ясні ночі у небо, всіяне зорями. Астрономія як наука ніколи раніше не цікавила Френка, але тепер сузір’я Плеяд, кільце навколо Оріона, Велика Ведмедиця, Полярна зірка приковували до себе його увагу і розбурхували фантазію. Він дивувався математичній правильності розташування зірок у сузір’ї Оріона і розмірковував, чи немає у цьому якогось прихованого змісту. Туманне скопище зірок у Плеядах свідчило про безмірні глибини космосу, і він думав про Землю — крихітну кульку, що пливе в безмежних просторах ефіру. Перед цими явищами власне життя починало здаватися йому незначним, і він ловив себе на думці: чи має воно взагалі хоч якесь значення? Утім, він з легкістю струшував із себе подібний настрій, оскільки йому була властива жага величі, і він був дуже високої думки про себе та свою діяльність, а натура у нього була практична і життєлюбна. Якесь внутрішнє відчуття підказувало йому, що яким би не було його теперішнє становище, він ще стане відомою людиною, і слава про нього прогримить на весь світ — потрібно лише працювати, працювати й працювати. Не всі мають дар передбачення і вміння ловити швидкоплинну мить, але він це має і повинен стати тим, для чого народився! Йому не уникнути закладеної у ньому величі, як більшості — нікчемності.