— Я знаю, — почала вона досить спокійно, хоч і не без стримуваного обурення. — Я вже знала давно і все чекала, що ти заговориш про це. Непогана винагорода за мою відданість… Проте це так схоже на тебе, Френку! Коли ти увіб’єш собі якусь забаганку в голову — тебе ніщо вже не зупинить. Усе було так добре — у нас двоє дітей, яких ти повинен був любити… Але тобі цього здалося мало — ти сплутався з цією поганню — донькою Батлера, і тепер все місто пліткує про вас. Я знаю, що вона сюди бігає. Я одного разу зіштовхнулась із нею, коли вона виходила звідси. І звичайно, всі вже знають про ці відвідини. Вона не розуміє, що таке порядність, їй, пихатій, ні до кого діла немає! Але ж тобі, Френку, має бути соромно! Адже я ще твоя дружина, і у тебе є діти, батько, мати, і ти сам це чудово знаєш. Тобі ще доведеться розпочати завзяту боротьбу, щоб знову вибитися в люди! Мала б вона хоч краплю порядності — то не стала б тинятися з тобою, безсоромне дівчисько!
Ковпервуд вислухав дружину і оком не змигнувши. Її слова лише зайвий раз підтверджували те, в чому він уже давно переконався: для нього вона — чужа людина. Ліліан уже не була такою привабливою, а розумом значно поступалася Ейлін. До того ж спілкування з жінками, які удостоювали відвідинами його будинок у дні розквіту, уже давно переконало Ковпервуда, що Ліліан втратила справжню світськість та витонченість. Щоправда, Ейлін у цьому також не набагато перевершувала її, але вона була ще молода, сприйнятлива, чутлива і могла виробити в собі ці якості. Сприятливі умови (так принаймні йому хотілося думати) могли ще змінити на краще Ейлін, тоді як Ліліан — тепер він у цьому остаточно переконався — була безнадійною.
— Я не впевнений, що ти здатна зрозуміти мене, Ліліан, — сказав він нарешті, — але ми з тобою вже не пара одне одному.
— Три чи чотири роки тому ти був іншої думки, — із жалем перебила його дружина.
— Коли ми з тобою одружилися, мені був двадцять один рік, — жорстко і невблаганно продовжував Ковпервуд, не звертаючи уваги на її слова. — Я справді був занадто молодий, щоб усвідомлювати значення свого вчинку. Я був хлопчиськом. Проте це не важливо. Я не шукаю собі виправдань. І хочу сказати лише одне: правий я чи ні, але мої погляди відтоді змінилися. Я більше не кохаю тебе (мені байдуже, як до цього поставляться інші) і не хочу продовжувати стосунки, які мене не задовольняють. У тебе свої погляди — у мене свої. Ти вважаєш, що маєш рацію, і з тобою погодяться тисячі людей, але я іншої думки. Ми ніколи через це не сварилися, бо я вважав сварки непотрібними. Мені здається, що у цій ситуації я не чиню несправедливо, попросивши тебе повернути мені свободу. Я не збираюся полишити тебе або дітей напризволяще — я зможу допомагати вам. Але якщо мені судилося коли-небудь вийти звідси — мені потрібна буде особиста свобода. І тобі доведеться на це піти. Гроші — ті, що у тебе були, і навіть набагато більше — ти отримаєш, як тільки я вийду на волю і відновлю свої справи. Але тільки у тому випадку, якщо ти не чинитимеш перешкод, а навпаки, підеш мені назустріч. Я хочу і буду завжди допомагати тобі, але так, як я вважатиму за потрібне.
Він задумливо розправив складку на своїх смугастих штанях і обсмикнув рукав куртки. Ковпервуд був схожий зараз радше на розумного і розвиненого робітника, ніж на успішного біржовика, яким ще був донедавна.
Місіс Ковпервуд обурилася.
— Як чемно ти зі мною розмовляєш, як шляхетно чиниш! — драматичним тоном вигукнула вона, і, підхопившись, почала ходити маленькою камерою розміром у кілька кроків, не більше, — між стіною і ліжком. — Коли ти хотів зі мною одружитися, я повинна була взяти до уваги, що ти занадто молодий і ще сам не розумієш своїх вчинків. Гроші — ось єдине, про що ти думаєш! Та ще про те, щоб задовольняти свої забаганки! Ти навіть не розумієш, що таке справедливість, і ніколи не розумів. Ти думаєш лише про себе, Френку! Я ніколи ще не зустрічала такої жорстокої людини. Упродовж цієї історії ти обходився зі мною, як із собакою. А сам тим часом плутався з цим паскудним ірландським дівчиськом і саме їй, напевно, ти розповідав про всі свої плани. До останньої хвилини ти мовчав, що не кохаєш мене як раніше, а потім — ні з того ні з сього — вимагаєш розлучення! Але не сподівайся. Я тобі розлучення не дам — можеш і не мріяти про це!
Ковпервуд мовчки слухав її. Він розумів, що його позиція у цьому складному сімейному розкладі досить вигідна. Адже він сидить у в’язниці, надовго відірваний від сімейного життя, і за цей час дружина звикне обходитися без нього. Коли він вийде із в’язниці, їй неважко буде домогтися розлучення з колишнім арештантом (особливо, якщо вона вкаже на його зв’язок із іншою жінкою, чого він, звичайно, не стане заперечувати). Треба сподіватися, що при цьому вдасться уникнути згадки про Ейлін. Якщо він не буде оскаржувати звинувачення, місіс Ковпервуд може назвати будь-яке вигадане ім’я. Крім того, Ліліан — жінка слабкодуха. Він змусить її робити так, як потрібно. А зараз, мабуть, немає сенсу продовжувати розмову. Крига скресла, своє становище, треба сподіватись, вона зрозуміла, а інше зробить час.