— Не розігруй трагедії, Ліліан, — байдужим тоном сказав він. — Не таке вже й лихо — втратити мене, якщо ти матимеш гроші. Навряд чи я залишуся в Філадельфії, після того як вийду звідси. Я думаю поїхати на Захід, і швидше за все, поїду один. Я не збираюся відразу одружуватися, навіть якщо ти й даси мені розлучення. І не збираюся нікого з собою брати. Для дітей буде краще, якщо ти залишишся тут і розлучишся зі мною. Громадська думка буде тоді на вашому боці.
— Я на це не піду! — рішуче заявила місіс Ковпервуд. — Не погоджуся ніколи і нізащо! Можеш говорити, що заманеться. Після всього, що я для тебе зробила, ти зобов’язаний залишитися зі мною і з дітьми. І я не погоджуся на розлучення! Можеш більше не просити мене — я не згодна!
— Ну, що ж, — спокійно промовив Ковпервуд встаючи, — зараз не варто про це сперечатися. Тим більше, що твій час уже майже минув. (Відвідувачам, як правило, дозволялося залишатися хвилин двадцять.) Можливо, ти згодом передумаєш.
Ліліан взяла свої речі — муфту і валізу, у якій принесла чоловікові білизну, і зібралася йти. Зазвичай вона на прощання з удаваною ніжністю цілувала Ковпервуда, але тепер була занадто розлючена, щоб зробити це. Водночас їй було боляче — боляче за себе і, як їй здавалося, за нього також.
— Френку! — трагічним голосом вигукнула вона в останню мить. — Я ніколи не бачила такої людини, як ти. Мені здається, що в тебе немає серця. Ти недостойний добропорядної жінки. Ти заслуговуєш саме такої, яка тобі дістанеться! Ах, подумати тільки…
Сльози ринули їй з очей, і вона рвучко вийшла з камери, розгнівана і разом із тим сповнена жалю.
Ковпервуд не зрушив з місця. Принаймні не буде більше цих нікому не потрібних поцілунків, не без задоволення подумав він. Усе це, звичайно, жорстоко, беручи до уваги її почуття. По суті, він не заподіяв їй зла, міркував Ковпервуд, адже він не мав наміру матеріально обмежувати її — а це найголовніше. Ліліан сьогодні втратила самовладання, та вона впорається, і згодом, можливо, зрозуміє його. Хто знає? У будь-якому випадку він пояснив їй свої наміри і вважав, що цим уже дечого досягнуто. Зараз він більше нагадував курча, що пробиває собі вихід із шкаралупи (тобто з колишніх обмежених умов життя). Хоч він і у в’язниці, і йому належить відбувати покарання ще чотири роки, в глибині душі він знав, що перед ним відкритий увесь світ. Якщо йому не вдасться відновити свою справу в Філадельфії, він може виїхати на Захід. Однак він залишиться в цьому місті стільки, скільки знадобиться для того, щоб знову завоювати повагу всіх, хто знав його в минулому, і цим отримати «вірчі грамоти», які він візьме з собою будь-куди.
«Лайка — не бійка, в боці не застрягне! — подумки мовив він, коли двері зачинилися за Ліліан. — Поки людина жива — не все втрачене. Я ще поквитаюся з деким із цих панів!»
Коли Бонхег прийшов замкнути двері камери, Ковпервуд запитав його, чи не збирається на дощ — у коридорі щось надто темно.
— Під вечір, напевно, буде, — відповів Бонхег, якого все ще не переставали дивувати чутки про складні та заплутані справи Ковпервуда.
57
Рівно тринадцять місяців провів Ковпервуд у пенсильванській східній в’язниці до дня свого звільнення. Цим достроковим звільненням він був зобов’язаний почасти самому собі, а також обставинам, які від нього не залежали.
Треба розпочати з того, що через півроку після його ув’язнення помер Едвард Мелія Батлер, помер раптово, сидячи за столом у своєму кабінеті. Поведінка Ейлін згубно позначилася на його серці. Відтоді як Ковпервуду був винесений вирок (але особливо після того, як Френк плакав на її плечі під час їхнього побачення у в’язниці), Ейлін озлобилася і стала жорсткою до батька. Її ставлення до нього — неприродне для доньки, було цілком природним для закоханої жінки, яка переживала душевні муки. Ковпервуд сказав їй, що, на його думку, Батлер використав увесь свій вплив, щоб не допустити його помилування губернатором навіть у тому випадку, якщо помилують Стінера, за тюремними життям якого Ковпервуд пильно стежив. Ейлін неабияк розлютилася. Вона використовувала будь-який привід, щоб якомога болючіше вколоти батька, намагалася не помічати його, уникала сидіти поруч із ним за столом, а коли не було іншого виходу — мінялася місцями з Норою й сідала біля матері. Відтепер вона ніколи не погоджувалася грати на роялі або співати у його присутності. Вона підкреслено уникала молодиків, які подавали надії на політичній арені, що їх запрошували у будинок Батлера заради неї. (Старий, звичайно, чудово розумів, у чому річ, але нічого не говорив. Він більше не мав надій пом’якшити дочку.)