Безпосередні кроки зробили лише у березні — через півроку після смерті старого підрядника, коли Стінер і Ковпервуд пробули у в’язниці тринадцять місяців — строк цілком достатній для того, щоб утихомирити публіку. За цей період Стінер дуже змінився — як фізично, так і духовно. Незважаючи на те, що його час від часу відвідували другорядні члени міського самоврядування, які колись в тій чи іншій формі користувалися його щедрістю, і сам він (щоправда, у тюремному розумінні) майже ні в чому не був обмежений, а родина його не страждала від поневірянь, він все-таки розумів, що його політичній та громадській кар’єрі настав кінець.
Хоча то один, то інший знайомий надсилали йому кошики з фруктами і запевняли, що його скоро випустять, колишній скарбник знав: після виходу із в’язниці він може розраховувати лише на свій досвід агента зі страхування і продажу нерухомості. Це було дуже ненадійною справою ще тоді, коли він намагався утвердитись на політичній арені. Що ж буде тепер, коли його знають лише як людину, яка пограбувала міську скарбницю на півмільйона доларів і засуджена до п’яти років в’язниці? Хто позичить йому хоча б чотири-п’ять тисяч доларів для скромного початку? Чи не ті, які тепер відвідують його та висловлюють своє співчуття з приводу несправедливого вироку? Та зроду-віку! Усі вони будуть запевняти, що у них немає жодного зайвого цента. От якби він міг запропонувати гарне забезпечення — тоді інша справа! Проте якби він мав хороше забезпечення — йому не потрібно було б звертатися до них. Єдина людина, яка справді допомогла б йому, якби знала про таку потребу, був Френк Ковпервуд. Якби Стінер визнав свою помилку, себто відмову Ковпервуду у другій позиці, той охоче дав би йому грошей, навіть не сподіваючись отримати їх назад. Однак Стінер, який погано знав людей, вважав, що Ковпервуд, безперечно, став його ворогом, і у нього ніколи не вистачило б ні мужності, ні ділової кмітливості звернутися до нього.
Протягом усього свого перебування у в’язниці Ковпервуд відкладав невеликі суми за допомогою Вінгейта. Він платив чималі гонорари Стеджеру, поки той нарешті не вирішив, що більше вже нічого не повинен із нього брати.
— Якщо ви коли-небудь знову станете на ноги, Френку, — ви віддячите мені. Але я гадаю, що тоді ви й згадувати про мене не захочете! Я тільки те й робив, що програвав ваші справи у різних інстанціях. Клопотання про помилування я складу і подам без гонорару. Надалі я буду працювати на вас безкоштовно.
— Не верзіть дурниць, Гарпере! — відповів Ковпервуд. — Я не знаю нікого, хто міг би краще вести мою справу. І у будь-якому разі — я нікому так не довіряю, як вам. Адже ви помітили, що я недолюблюю адвокатів!
— Ну, що ж, — розвів руками Стеджер. — Адвокати також недолюблюють фінансистів — так що ми з вами квити!
І вони потисли один одному руки.
Отже, коли на початку березня 1873 року нарешті вирішили виклопотати помилування Стінера, довелося просити так чи інак і для Ковпервуда. Делегація, що складалася із Стробіка, Хармона і такого собі Вінпенні, який повинен був висловити нібито одностайне бажання міської ради та адміністрації, а також Молленгауера і Сімпсона, які приєдналися до них і хотіли бачити колишнього скарбника на свободі, відвідала у Гаррісбурзі губернатора та вручила йому офіційне клопотання, складене так, щоб справити належне враження на публіку. Водночас Стеджер, Девісон і Волтер Лі подали петицію про помилування Ковпервуда. Губернатор, який заздалегідь отримав щодо цього вказівки від більш впливових людей, ніж згадані особи, поставився до клопотань з подвійною увагою. Він особисто візьметься за цю справу. Ознайомиться із судовими звітами про злочини, скоєні обома ув’язненими, з інформацією про їхнє минуле життя. Звичайно, він нічого не може обіцяти, але після ознайомленні зі справою буде видно...