Через десять днів після того, як петиції покрилися шаром пилу в шухляді його письмового столу, він видав два окремих укази про помилування, навіть пальцем не поворухнувши для вивчення питання. Один із них, на знак поваги, він передав із рук у руки Стробіку, Хармону та Вінпенні, щоб вони, згідно з вираженим бажанням, могли самі вручити його Стінеру. Другий указ, на прохання Стеджера, віддав йому, і обидві делегації, які з’явилися, щоб забрати ці папери, поїхали. Надвечір того ж дня до тюремних воріт приїхали (щоправда, у різний час) дві групи. Одна складалася зі Стробіка, Хармона та Вінпенні, інша — зі Стеджера, Вінгейта та Волтера Лі.
58
Історію з клопотанням (правильно було б сказати — точний термін очікування відповіді) приховували від Ковпервуда. Хоча всі наввипередки повторювали йому, що його незабаром помилують, або що у нього є вагомі підстави на це сподіватися. Вінгейт і Стеджер, у міру можливості, постійно розповідали йому про всі свої турботи. Однак коли (за словами особистого секретаря губернатора) став відомий день підписання указу про помилування, Стеджер, Вінгейт і Волтер Лі домовилися жодним словом не згадувати про це і влаштувати Ковпервуду сюрприз. Стеджер і Вінгейт натякнули йому, буцімто сталася якась затримка, і справа з його звільненням, можливо, затягнеться. Ковпервуд засмутився, але тримався стійко, переконуючи себе, що можна ще почекати, коли настане його час. Він дуже здивувався, коли одного разу в п’ятницю, уже надвечір, Вінгейт, Стеджер і Волтер Лі підійшли до дверей його камери разом із начальником в’язниці Десмасом.
Десмас радів, що Ковпервуд нарешті виходить на свободу, оскільки щиро захоплювався ним. Він вирішив піти до нього в камеру, щоб подивитися, як той сприйме радісну звістку. Дорогою він вважав своїм обов’язком наголосити, що Ковпервуд весь час зразково поводився.
— Погляньте-но, він завів у дворику квітник, — повідомив начальник в’язниці Волтеру Лі. — Посадив там фіалки, гвоздику, герань, і вони дуже добре прийнялися.
Лі посміхнувся. Як це схоже на Ковпервуда — бути діяльним і намагатися прикрасити своє життя навіть у в’язниці! Такого не здолаєш.
— Це винятковий чоловік, — зауважив Лі Десмасу.
— О, так! — підтвердив начальник в’язниці. — Досить поглянути на нього, щоб у цьому переконатися.
Усі четверо подивилися крізь ґрати — Ковпервуд не помічав їх, оскільки вони підійшли дуже тихо, і продовжував працювати.
— Ви дуже старанно працюєте, Френку, — зауважив Стеджер.
Ковпервуд озирнувся через плече і встав. Як і досі, він розмірковував про те, чим зможе зайнятися після виходу із в’язниці.
— Як накажете це розуміти? — запитав він. — Просто тобі політична делегація завітала!
І тієї ж миті він здогадався. Усі четверо радісно посміхалися, а Бонхег, за наказом начальника, відчиняв двері.
— Та тут і розуміти нічого, Френку! — весело відповів Стеджер. — Отже — ви тепер вільна людина. Якщо хочете — можете збирати пожитки та йти.
Ковпервуд спокійно дивився на своїх друзів. Після того, що вони напередодні йому казали, він не очікував звільнитися так скоро. Він не належав до тих, кого тішать подібні жарти чи сюрпризи. Але раптове усвідомлення своєї свободи втішило його. Щоправда, він уже так давно очікував цієї хвилини, що вона тепер втратила для нього цінність. Він був нещасним у в’язниці, але не зломленим. Спочатку було важко терпіти ганьбу та приниження. Однак згодом, коли він освоївся з обстановкою, відчуття гніту і почуття ображеної гідності притупилися. Його лише дратувало усвідомлення того, що, сидячи за ґратами, він даремно втрачає час. Якщо не брати до уваги невдоволених бажань — головним чином успіху та прагнення виправдати себе, — він переконався, що може жити в тісній камері, до того ж — зовсім непогано. Він уже давно звик до запаху вапна (який заглушував інший, гидкий запах) і щурів, яких він, утім, старанно винищував. У ньому прокинулась тяга до плетіння стільців, і він так призвичаївся, що при бажанні міг виготовляти до двадцяти стільців за день. Не менш охоче працював Ковпервуд весною, улітку та восени у своєму крихітному садочку. Щовечора, сидячи там, він вивчав небосхил (цікаво, що згадуючи про ці вечори багато років по тому, він подарував чудовий телескоп одному відомому університету). Ковпервуд ніколи не вважав себе звичайним арештантом, так само, як не вважав, що зазнав достатньої кари, якщо в його діях справді був якийсь елемент злочину. Бонхег розповів йому про багатьох в’язнів; серед них були вбивці, були люди, які вчинили ще тяжчі злочини, а також дрібні злочинці. Декого Ковпервуд навіть знав в обличчя — Бонхег не раз відводив його на головний двір. Ковпервуд бачив, як готують їжу для в’язнів, чув про досить пристойне тюремне життя Стінера та про багато іншого. Урешті-решт він переконався, що в’язниця не така вже й страшна. Шкода лише, що така людина, як він, даремно згаяла час. Скільки б він устиг зробити, будучи вільним, якби не вовтузився з усіма цими позовними заявами! Суди і тюрми… Він мимоволі хитав головою, міркуючи про те, скільки згаяного часу криється за цими словами.