— Дуже добре, — сказав він якимось невпевненим голосом і озирнувся навколо. — Я готовий.
Він вийшов у коридор, навіть не кинувши останнього погляду на свою камеру, і звернувся до Бонхега, вельми засмученого втратою такого вигідного клієнта:
— Я попрошу вас, Волтере, подбати, аби мої особисті речі відіслали до мене додому. Ну, а крісло, настінний годинник, дзеркало, картини — одне слово, усе, крім білизни, приладдя для гоління й тому подібних дрібниць — можете залишити собі.
Цей щедрий подарунок трішки втішив засмученого Бонхега. Ковпервуд зі своїми супутниками пройшов до приймальні, де поспіхом скинув із себе тюремну робу і сорочку. Замість грубих черевиків він уже давно мав власні легенькі черевики. Потім він знову одягнув капелюх і сіре пальто, у якому рік тому його привезли у в’язницю, і оголосив, що готовий. Біля виходу він на секунду затримався й востаннє озирнувся на залізні двері, що вели у сад.
— Ви, здається, не без жалю розлучаєтеся зі всім цим, Френку? — поцікавився Стеджер.
— Не зовсім так, — відповів Ковпервуд. — Я ні про що не шкодую, мені просто хочеться це запам’ятати.
Через хвилину вони вже підійшли до зовнішньої огорожі, і Ковпервуд потиснув на прощання руку начальнику в’язниці. Потім усі троє сіли в екіпаж, який чекав на них біля масивних воріт у готичному стилі, і коні рушили.
— Ну, ось і все, Френку! — весело зауважив Стеджер. — Більше ви в житті нічого подібного не зазнаєте.
— Так, — погодився Ковпервуд, — думка, що все це в минулому — приємніша, ніж усвідомлення, що це ще лише попереду.
— А що, панове, може якось відсвяткуємо знаменну подію? — втрутився Волтер Лі. — Перш ніж везти Френка додому, може заїдемо до Гріна, га? Як вам здається?
— Не гнівайтесь, але я хотів би спершу додому, — відповів Ковпервуд трішки розчуленим голосом. — Ми зустрінемося згодом. А зараз я хочу поїхати додому й переодягнутися.
Він думав про Ейлін, про дітей, про батька й матір, про своє майбутнє. Тепер життя відкриє перед ним широкі горизонти — у цьому він був упевнений. За минулі тринадцять місяців він навчився і в дрібницях самостійно піклуватися про себе. Він побачиться з Ейлін, дізнається про її ставлення до всього, і потім почне таку ж справу, яка в нього була раніше, але лише разом із Вінгейтом. Необхідно за допомогою відданих друзів знову домогтися місця на фондовій біржі, а для того, щоб погана слава недавнього арештанта не заважала людям мати з ним справи, він спочатку діятиме як агент і представник контори «Вінгейт і Ко». Ніхто не зможе довести, що він, Ковпервуд, фактично — керівник фірми. Потім потрібно лише дочекатися якоїсь значної події на біржі, наприклад, небаченого підвищення курсів. І тоді вже весь світ дізнається, пропаща людина Френк Ковпервуд чи ні.
Екіпаж зупинився біля дверей маленького котеджу, який винаймала його дружина, і він швидко увійшов у напівтемний передпокій.
Вісімнадцятого вересня 1873 року погожого осіннього полудня місто Філадельфія стало місцем дії однієї з найбільш приголомшливих фінансових трагедій, які коли-небудь бачив світ. Найбільша кредитна установа Америки — банківський будинок «Джей Кук і Ко», який мав контору в будинку 114 на Третій вулиці та відділення у Нью-Йорку, Вашингтоні й Лондоні, раптово припинив виплати. Той, хто уявляє собі, що таке фінансова криза у Сполучених Штатах, зрозуміє, який наслідок мала біржова паніка. Вона отримала назву «паніка 1873 року», а хвиля банкрутств і катастроф, що прокотилася тоді по всій країні, не мала собі рівних в історії Америки.