Цікаво, що цей план, який Стінер від імені Стробіка викладав Ковпервуду, докорінно змінював позицію останнього щодо міської влади. Попри те, що з Едвардом Батлером Ковпервуд вів справи лише приватно як його агент, і незважаючи також на те, що він жодного разу не бачився ані з Молленгауером, ані з Сімпсоном, він все ж здогадувався, що, маючи справу з міською позикою, фактично працює на них. З іншого боку, коли Стінер заявився до нього і запропонував поволі скуповувати акції кінних залізниць, Френк з його поведінки відразу зрозумів, що тут справа нечиста, і що Стінер і сам вважає свій задум протизаконним.
— А скажіть-но, Ковпервуде, — розпочав міський скарбник того ранку, коли він уперше заговорив про цю справу (вони сиділи в кабінеті Стінера в старій будівлі ратуші, на розі вулиць Шостої і Честнат, і скарбничий, відчуваючи запах величезних баришів, перебував у добродушному настрої), — чи немає у зведенні паперів якої-небудь кінної залізниці? Їх можна було б скупити, щоби згодом, за наявності достатнього капіталу, прибрати до рук цю дорогу?
Ковпервуд знав, що такі папери є. Його меткий розум давно вже збагнув, які можливості таяться в них. Омнібуси потроху зникали. Найкращі маршрути конки були вже захоплені. Проте вулиць залишалося ще достатньо, а місто розросталося, як із води. Приріст населення обіцяв у майбутньому великі перспективи. Можна було ризикнути і заплатити будь-яку ціну за вже існуючі короткі лінії, якщо була можливість почекати і згодом подовжити їх, проклавши шлях у більш жвавих і багатих районах. У голові Ковпервуда вже зародилася теорія «нескінченного ланцюга» або «прийнятної формули», як це назвали згодом, яка полягала ось у чому: скупивши те чи інше майно з великою розстрочкою платежу, випустити акції чи облігації на суму, достатню не лише для того, щоб задовольнити продавця, а й для того, щоб винагородити себе за клопоти, не кажучи вже про одержання таким шляхом надлишку коштів, які можна буде вкласти в інші подібні підприємства. Відтак, базуючись на них, випустити нові акції, і так далі — до нескінченності! (Пізніше це стало звичайним діловим прийомом, але на той час було новинкою, і Ковпервуд тримав свою ідею в таємниці.) Проте він зрадів, коли Стінер заговорив з ним, бо фінансування кінних залізниць було його мрією, і він не сумнівався, що, одного разу прибравши їх до рук, надалі блискуче поведе цю справу.
— Так, звісно, Джордже, — стримано відповів він, — є дві-три лінії, на яких, маючи гроші, можна з часом непогано заробити. Я вже помітив, що на біржі хтось вряди-годи пропонує пакети їхніх акцій. Нам слід було би скупити ці акції, а там побачимо. Можливо, ще хто-небудь із власників надумає продати свій пакет. Найцікавішою пропозицією мені наразі здаються лінії Грін-стрит і Коутс-стрит. Якби я мав тисяч триста-чотириста, які я міг би поступово вкладати в цю справу, я б ними зайнявся. Для контролю над залізницею потрібно якихось тридцять відсотків акціонерного капіталу. Більшість акцій розпорошено серед дрібних власників, які ніколи не бувають на загальних зборах і не беруть участі в голосуванні. Тисяч двохсот або трьохсот, як на мене, вистачило б на те, щоб повністю взяти в свої руки контроль над дорогою.
Він назвав ще одну лінію, яку з часом можна було б прибрати тим же способом.