Думаючи про дружину, Ковпервуд теж відчував сумніви не лише моральні, а й матеріальні. Хоча Ліліан, коли залишилася вдовою, і не встояла перед його бурхливим юнацьким натиском, та пізніше він зрозумів, що вона — типова лицемірна охоронниця суспільних звичаїв; її холодна кришталева чистота була призначена лише для очей при світлі. Насправді ж нею нерідко оволодівали пориви похмурої хтивості. Він переконався також, що вона соромилася пристрасті, що часом захоплювала її й позбавляла самовладання. І це дратувало Ковпервуда, бо він був сильною, владною натурою і завжди йшов прямо до мети. Звичайно, він не збирався посвячувати будь-кого у свої почуття до Ліліан, але чому вони і віч-на-віч повинні були замовчувати свої стосунки, не говорити про інтимну близькість? Навіщо думати одне, а робити інше? Звісно, по-своєму вона була віддана йому — спокійно, безпристрасно, силою одного лише розуму; озираючись назад, він не міг пригадати її іншою, хіба що в окремі моменти. Почуття обов’язку, як вона його розуміла, відігравало значну роль в її ставленні до нього. Обов’язок для неї був понад усе. Після цього йшла думка оточення і все, чого вимагав дух часу. Ейлін, навпаки, схоже, не була людиною обов’язку, і темперамент, очевидно, змушував її нехтувати умовностями. Правила поведінки, безсумнівно, їй прищеплювали, як і іншим дівчатам, але вона зовсім не бажала рахуватися з ними.
У найближчі три місяці вони ще більше зблизилися. Прекрасно розуміючи, як поставилися б батьки і знайомі до почуттів, які наповнювали її душу, Ейлін, проте, вперто думала про одне й те саме, наполегливо прагнучи лише одного. Тепер, коли вона зайшла так далеко і скомпрометувала себе якщо не вчинками, то помислами, Ковпервуд став здаватися їй ще звабливішим. Не лише фізична його чарівність хвилювала її, — сильна пристрасть не знає такого обмеження, — внутрішня цілісність цієї людини привертала її і вабила, як полум’я вабить метелика. В його очах світився вогник пристрасті, нехай пригашений волею, та все ж владний, і за її уявленням — всесильний.
Коли прощаючись він торкався її руки, їй здавалося, що її тіло пронизує електричний струм. Попрощавшись із ним, вона згадувала, як важко їй було дивитися йому прямо в очі. Часом ці очі випромінювали якусь руйнівну енергію. Багато людей, особливо чоловіки, ледве витримували холодний блиск його погляду. Їм здавалося, що за цими очима, що дивляться на них, причаїлася ще пара очей, що спостерігають нишком, але все бачать. Ніхто не міг би вгадати, про що думає Ковпервуд.
У наступні місяці Ейлін ще сильніше прив’язалася до нього. Одного вечора, коли вона сиділа за роялем у Ковпервуда, Френк, скориставшись моментом (в кімнаті саме нікого не було), нахилився і поцілував її. Крізь віконні завіси виднілася холодна, засніжена вулиця і миготливі газові ліхтарі. Ковпервуд рано повернувся додому і, почувши гру Ейлін, пройшов до кімнати, де стояв рояль. На Ейлін була сіра вовняна сукня з химерною помаранчевою та синьою вишивкою у східному стилі. Сірий капелюх, в тон сукні, з пір’ям, теж помаранчевим і синім, ще більше підкреслював її красу. Чотири або п’ять перстнів — в усякому разі, їх було занадто багато — з опалом, смарагдом, рубіном і діамантом — виблискували і переливалися на її пальцях, які бігали по клавішах.
Він увійшов, і вона не обертаючись вгадала, що це він. Ковпервуд наблизився до неї, і Ейлін з посмішкою здійняла на нього очі, в яких мрійливість, навіяна Шубертом, змінилася зовсім іншим виразом. Ковпервуд раптово нахилився і вп’явся губами в її губи. Від шовковистого дотику його вусів вона затремтіла. Ейлін припинила гру, груди її гарячково здіймалися; якою сильною вона не була, але у неї перехопило подих. Серце її калатало, немов тяжкий молот. Вона не вигукнула: «Ах!» або: «Не треба!», а лише встала, підійшла до вікна і, піднявши завісу, зробила вигляд, ніби дивиться на вулицю. Їй здавалося, що вона от-от знепритомніє від надміру щастя.