— Коли ти вийдеш заміж, Ейлін, ми тут заживемо на славу, — нерідко казала їй мати. — Обов’язково відремонтуємо і перебудуємо весь будинок — якщо лише не зробимо цього раніше. Я вже змушу Едді взятися за справу, а не захоче — то сама візьмуся. Можеш не турбуватися.
— Добре було б уже зараз взятися до перебудови, — відказала Ейлін.
Батлер із характерною для нього грубуватою лагідністю поплескував доньку по плечу і питав:
— Що, вже зустріла його?
Або:
— Ну як, він ще не стовбичить у тебе під вікном?
Якщо вона відказувала: «Ні», — старий казав:
— Нічого, ще зустрінеш, не журися, бувають і гірші прикрощі. Але, правду казати, важкувато мені буде розлучатися з тобою, донечко! А зараз живи у батьківській хаті скільки завгодно і пам’ятай: ти можеш будь-якої хвилини повернутися до нас.
Ейлін не звертала уваги на його під’южування. Вона любила батька, але те, що він казав, звучало так банально… Все це були будні, нічим не примітні, хоча й незмінно приємні.
Зате з якою пристрастю віддавалася вона пестощам Ковпервуда під зеленню дерев у чудові весняні дні! Вона не усвідомлювала, яка близька та мить, коли він уповні заволодіє нею (бо зараз він ще тільки пестив її і говорив про своє кохання).
Хвилинами його охоплювали сумніви. Те, що він дозволяв собі все більше, видавалося йому цілком природним, але з шляхетних міркувань він якось все ж заговорив з Ейлін про те, куди можуть завести їхні почуття. Чи піде вона на це? Чи усвідомлює вона, що робить? У першу хвилину Ейлін була налякана і спантеличена. Вона стояла перед Френком у своїй чорній амазонці і шовковому капелюсі, недбало насунутому на рудувато-золотаве волосся, коротким батіжком поплескувала себе по нозі і роздумувала над його словами. Він запитав, чи розуміє вона, що робить. Чи думає про те, куди все це їх заведе? І чи любить вона його по-справжньому? Вони залишили коней в густих хащах, кроків за двадцять від великої дороги коло швидкого струмка, на березі якого вона стояла тепер з Френком, вдаючи, ніби намагається розгледіти, чи добре прив’язані коні. Але вона дивилася на все це, не помічаючи. Вона думала про Ковпервуда, про те, як доладно сидить на ньому костюм, і які прекрасні ці хвилини. А яка у нього чарівна конячка! Листя недавно розпустилося і плелося над їхніми головами прозорим зеленим мереживом. Навколо, куди не глянь, — був ліс, але вони бачили його немов крізь завісу, розшиту зеленими блискітками. Сіре каміння вже поросло легким шаром моху, струмок іскрився і дзюрчав, на деревах завзято щебетало птаство — вільшанки, дрозди і синиці.
— Крихітко моя, — сказав Ковпервуд, — ти усвідомлюєш, що відбувається? Чи розумієш, що ти робиш, зустрічаючись зі мною?
— Гадаю, що так!
Вона вдарила себе батіжком по нозі і опустила очі, тоді звела погляд і крізь листя стала дивитися на блакитне небо.
— Подивися на мене, кохана!
— Не хочу!
— Подивися ж, любов моя, я маю запитати тебе про дещо…
— Не змушуй мене, Френку! Я не можу.
— Ні, ти можеш, ти повинна!
— Не можу!
Він узяв її руки в свої, вона відсторонилася, але одразу ж знову наблизилася до нього.
— Ну, а тепер подивися мені в очі…
— Ні, не можу!
— Подивися ж, Ейлін!
— Я не можу! Не проси мене! Я відповім тобі на все, що ти запитаєш, але не змушуй мене дивитися на тебе.
Френк ніжно погладив її по щоці. Потім поклав руку їй на плече, і вона прихилилась до неї головою.
— Радосте моя… Яка ти прекрасна! — промовив він нарешті. — Я не в змозі відмовитися від тебе. Я знаю, що мені слід було б зробити, та й ти, напевно, теж знаєш. Але я не можу! Ти повинна бути моєю. І все ж, якщо про це дізнаються, нам обом буде дуже-дуже погано. Ти розумієш мене?
— Так.
— Я мало знайомий з твоїми братами, але з вигляду — це люди рішучі. І вони дуже люблять тебе.
— О, так!
Останні слова Френка злегка потішили її самолюбство.
— Якби вони дізналися, що тут відбувається, мені, напевно, недовго залишилося б жити. А як ти гадаєш, що б вони зробили, якби... ну, словом, якщо щось трапиться згодом?
Він замовк, вдивляючись в її чарівне обличчя.
— Але ж нічого не трапиться! Треба лише не заходити надто далеко.
— Ейлін!
— Я не стану дивитися на тебе! І не проси! Не можу.
— Ейлін! Ти говориш серйозно?