І водночас усвідомлення того, що всі у Філадельфії пам’ятали її батька як колишнього сміттяра («гнойовий жук» — називали його давні знайомі), її власні марні зусилля в боротьбі з несмаком і вульгарністю їхнього домашнього побуту, неможливість доступитися до розкішних маєтків, що здавалися їй «найдорожчою святинею» непорушної респектабельності і високого становища, — все це заронило в її юну душу неприборкану ворожнечу до атмосфери батьківської домівки. Життя там не порівняєш з життям в будинку Ковпервуда. Вона любить батька, але який же він невіглас! І все ж цей винятковий чоловік, її коханий, полюбив її, побачив у ній свою майбутню дружину! О Боже, тільки б це збулося! Спочатку вона сподівалася через Ковпервуда завести знайомство зі світською молоддю, особливо з чоловіками, котрі були вище за неї за суспільним становищем, — їх повинна захопити її краса багатої спадкоємиці. Але ця надія не виправдалася. Ковпервуди і самі, незважаючи на художні нахили Френка і його багатство, ще не увійшли в закрите коло вищого суспільства. По суті, вони були від цього ще дуже далекі, якщо не брати до уваги тієї поверхової і, так би мовити, мимовільної уваги, яку їм приділяли.
Проте Ейлін інстинктивно вгадувала, що Ковпервуд допоможе їй знайти вихід з нинішньої ситуації і забезпечить їй чудове майбутнє. Ця людина підніметься до висот, про які він і сам ще не сміє мріяти (вона в цьому впевнена!). У ньому чаїлися — нехай ще в незбагненній, зародковій формі — великі задатки, що обіцяли набагато більше, ніж те, про що думала Ейлін. Вона жадала розкошів, блиску і становища у суспільстві. Ну що ж, все це прийде, якщо він буде належати їй. Щоправда, на їх шляху були перешкоди, на перший погляд, непереборні, але ж вони обидвоє — цілеспрямовані люди! Як два леопарди в хащах, вони знайшли одне одного. Її помисли — незрілі, лише наполовину сформовані і слабко виражені, своєю силою і неухильною прямотою не поступалися його зухвалим прагненням.
— Як на мене, татко просто не вміє жити, — сказала вона одного разу Ковпервуду. — Це не його провина — він тут, власне, ні до чого. Він і сам це усвідомлює, як і те, що я уже б зуміла влаштувати життя. Скільки років я намагаюся витягти його з нашого старого будинку! Він розуміє, як нам необхідно переїхати. Утім, від цього теж не буде ніякої користі.
Вона замовкла і подивилася на Френка своїм прямим, відвертим і сміливим поглядом. Він любив її чіткі риси, їх бездоганну античну форму.
— Не засмучуйся, дівчинко моя, — відповів він, — з часом все владнається. Я ще не знаю нині, як вибратися з цієї плутанини, але, здається, найкраще буде відкритися Ліліан, а потім вже обміркувати подальший план дій. Я повинен влаштувати все так, щоб діти не постраждали. У мене є можливість добре забезпечити їх, і я анітрохи не здивуюся, якщо Ліліан відпустить мене по-доброму. Я майже впевнений, що вона захоче уникнути пліток і пересудів.
Він дивився на все це чисто практичним і притому чоловічим поглядом, розраховуючи на любов Ліліан до дітей.
Ейлін запитливо подивилася на нього. Здатність співчувати знегодам ближнього була певною мірою закладена в ній, але в цьому випадку вона вважала співчуття зайвим. Ліліан ніколи не ставилася до неї приязно, у них були занадто різні погляди на життя. Місіс Ковпервуд не розуміла, як може дівчина так задирати носа і «пишатися», а Ейлін не могла зрозуміти, як може Ліліан Ковпервуд бути такою млявою і манірною. Життя створене для того, щоб скакати верхи, кататися в екіпажі, танцювати, веселитися! І ще для того, щоб… так-так, задирати носа, дражнити, кокетувати. Нудно дивитися на цю жінку: дружина такого молодого, такого чудового чоловіка, як Ковпервуд, — неважливо, що вона на п’ять років старша за нього і матір двох дітей, — а поводиться, немов для неї вже не існує ні романтики, ні захоплень, ні радощів життя. Авжеж, Ліліан не пара Френку. Звичайно, йому потрібна молода жінка, себто вона — Ейлін, і доля повинна поєднати їх. О, як чудово вони заживуть тоді!