— Отже, я слухаю, — сказав Батлер, повертаючись. Обличчя його виражало повне задоволення життям і всім світом. — Що у вас сталося? Сподіваюсь, нічого серйозного? Надто вже сьогодні гарний день!
— Я і сам сподіваюся, що нічого особливо серйозного, — відповів Ковпервуд. — Та все ж мені необхідно з вами поговорити. Чи не краще піднятися до вас у кабінет?
— Я саме це хотів запропонувати, — відгукнувся Батлер. — До речі, і сигари у мене нагорі.
Вони пішли до сходів, Батлер попереду, Ковпервуд — за ним. Коли старий підрядник став підніматися нагору, з їдальні, зашарудівши шовковою сукнею, вийшла Ейлін. Її чудове волосся, зачесане догори з чола і з потилиці, спліталося на маківці, утворюючи химерну золотаво-руду корону. Обличчя її палало, а оголені руки і плечі, виступаючи з-під темно-червоної сукні, здавалися сліпучо-білими. Вона одразу відчула щось недобре.
— А, містере Ковпервуд, як поживаєте? — вигукнула вона, простягаючи йому руку, поки її батько продовжував підніматися сходами.
Вона намагалася затримати Френка, щоб перекинутися з ним кількома словами, і її розв’язно-недбала манера звертання призначалася для оточення.
— Що трапилося, любий? — прошепотіла вона, коли батько вже був на верхніх сходинках. — У тебе стурбований вигляд.
— Сподіваюся, нічого страшного, люба дівчинко, — відповів він. — Чикаго горить, і завтра тут здійметься неймовірна метушня. Мені потрібно поговорити з твоїм батьком.
Вона встигла лише вимовити співчутливе і перелякане «ой!», а Ковпервуд, вивільнивши руку, пішов за її батьком. Ще раз стиснувши його лікоть, Ейлін пройшла у вітальню. Там вона сіла і занурилася в роздуми, бо ніколи ще не бачила на обличчі Ковпервуда такого зосереджено-суворого виразу. Спокійне обличчя, немов витесане з мармуру, і холодне, як крига, очі глибокі, проникливі, незбагненні… Чикаго горить? Як це його стосується? До чого тут Френк? Він ніколи не посвячував її у свої справи — вона зрозуміла б у них не більше, ніж місіс Ковпервуд. Проте тривога охопила її; адже все це, мабуть, стосувалося й Френка, з яким вона, на її думку, була пов’язана нерозривними узами.
Література (якщо не говорити про класиків) дає нам уявлення лише про один тип коханки: лукавої, розважливої спокусниці, чия головна насолода — заманювати у свої сильця чоловіків. Журналісти та автори сучасних брошур з питань моралі напрочуд завзято підтримують ту ж версію. Можна подумати, що Господь Бог встановив над життям цензуру, а цензорами призначив крайніх консерваторів. Між тим існують любовні зв’язки, котрі нічого спільного не мають з холодною ощадливістю. У переважній більшості випадків жінкам чужі лукавство і обман. Звичайна жінка, котра підкоряється голосу почуття і глибоко, по-справжньому, любить — нездатна на підступність (так само як мала дитина). Вона завжди готова пожертвувати собою і прагне віддати якнайбільше. Поки триває любов, вона лише так чинить. Почуття можуть змінитися, і тоді — «пекло не знає більшої люті», але все ж коханок найчастіше відрізняють жертовність, готовність безроздільно віддати себе коханому і ніжна дбайливість. Такі стосунки, протиставлені жадібності законного шлюбу, і заподіяли твердиням шлюбу найбільших руйнувань. Людина — чи то чоловік, чи жінка — не може не схилятися, не благоговіти перед подібними проявами безкорисливості і самопожертви. Вони дорівнюють високим життєвим покликанням, подібні до вершин мистецтва, тобто величі духу, якими перш за все відрізняється прекрасне полотно, чудова будівля, довершена статуя, майстерний візерунок. Ця велич криється у здатності щедро, необмежено дарувати себе, випромінювати свою красу. Звідси і незвичайний для Ейлін стан духу.
Піднімаючись слідом за Батлером догори, Ковпервуд знову і знову перебирав подумки всі подробиці ситуації.
— Сідайте, прошу! Чи не випити нам чогось? Ах, ви ж не п’єте: пам’ятаю, аякже! Ну хоч сигару візьміть! Отже, чим це ви сьогодні засмучені?