При цих словах Батлер подумав, що Ковпервуд, власне кажучи, вчинив цілком порядно, своєчасно попередивши його про загрозу власним його інтересам і виборам до муніципалітету (хоча, з іншого боку, він тим самим рятував і свою шкуру). Так чи інакше, але Батлер вирішив зробити для нього все можливе.
— Чи не можна якось влаштувати, щоб ця історія зі Стінером і міською скарбницею не набула розголосу хоча би день-другий, поки я не встигну краще розібратися у всьому, що відбувається? — обережно запитав Ковпервуд.
— Не обіцяю, — відповів Батлер, — хоча й зроблю все, що від мене залежить. Але ви можете бути спокійні: історія ця не пошириться далі, ніж буде необхідно для вашого ж блага.
Зараз він уже роздумував над тим, як їм виплутатися з наслідків скоєного Стінером злочину, якщо Ковпервуд все ж збанкрутує.
— Оуене! — гукнув він, відкривши двері і перехиляючись через поручні сходів.
— Що, батьку?
— Накажи Денові закладати кабріолет і чекати біля під’їзду. А сам одягайся, поїдеш зі мною.
— Добре, батьку.
Батлер повернувся в кімнату.
— Та-ак! Це ще та буря в склянці води, га? У Чикаго пожежа — а мені тут, у Філадельфії, клопоту повна голова! Оце так!
Ковпервуд вже встав і попрямував до дверей.
— А ви куди?
— Додому. До мене прийдуть кілька людей, з якими потрібно побачитися. Але якщо ви дозволите, я ще сьогодні заїду пізніше.
— Так-так, звичайно, — відповів Батлер. — Я думаю, що до дванадцятої, напевно, вже буду вдома. Ну, бувайте! Утім, ми, ймовірно, ще побачимося. Я розповім вам усе, про що мені вдасться дізнатися.
Він повернувся чогось до себе в кабінет, і Ковпервуд сам спустився сходами. Ейлін, яка стояла біля портьєри, покликала його до себе.
— Я сподіваюся, нічого страшного не сталося, любий? — з тривогою запитала вона, заглядаючи в його очі, сьогодні якісь урочисто-серйозні.
Зараз любовне воркотіння було не на часі, і Ковпервуд це відчував.
— Ні, — майже холодно відповів він, — гадаю, нічого страшного.
— Дивись лише, Френку, не забувай про мене надовго через свої справи! Не забудеш? Правда? Я ж так кохаю тебе!
— Ні-ні, не забуду! — відповів він серйозно і швидко, хоча в тоні відчувалося, що думки його далеко. — Ти ж знаєш! Хіба можу я тебе забути? — він хотів поцілувати її, але його сполохав якийсь шурхіт. — Тсс!
Ковпервуд попрямував до дверей, і Ейлін провела його закоханим, повним співчуття поглядом.
А що, коли з її Френком трапиться якась біда? Хіба мало на світі нещасть? Що їй тоді робити? Ця думка найбільше її мучила. Що вона зробить, як вона може допомогти йому? Він сьогодні виглядав таким блідим, таким стомленим.
24
Щоб правильно висвітлити становище, в якому опинився Ковпервуд, нам доведеться сказати кілька слів про відносини, що існували в той час між республіканською партією в Філадельфії і Джорджем Стінером, Генрі Молленгауером, сенатором Марком Сімпсоном та іншими. Батлер, як ми вже бачили, був пов’язаний з Ковпервудом звичайними діловими інтересами, до того ж ще й був дружньо-прихильний до нього. Стінер був сліпим знаряддям в руках Ковпервуда. Молленгауер і сенатор Сімпсон небезуспішно змагалися з Батлером у впливі на міські справи. Сімпсон представляв у законодавчих зборах штату республіканську партію, яка в разі необхідності могла зажадати від міського самоврядування зміни місцевих виборчих законів, перегляду статутів міських установ, розслідування діяльності політичних організацій і окремих осіб. До послуг Сімпсона була ціла низка впливових газет, акціонерних товариств, банків. Молленгауер — людина солідна і поважна, представляв філадельфійських німців, кілька американських родин і низку великих акціонерних товариств. Всі троє були сильними, спритними людьми і небезпечними супротивниками для тих, хто стикався з ними на політичній арені. Останні двоє неабияк розраховували на популярність Батлера серед ірландців, деяких місцевих партійних лідерів і поважних католиків, які вірили йому так, наче він був їхнім духовним батьком. Батлер, зі свого боку, платив своїм прихильникам заступництвом, увагою, допомогою і незмінною доброзичливістю. В нагороду за це піклування місто (через Молленгауера і Сімпсона) передавало йому великі підряди на брукування вулиць, будівництво мостів і віадуків, прокладання каналізації. Але отримувати ці підряди можна було лише за умови, що справи республіканської партії (чільним діячем якої він був, і яка, так би мовити, годувала його) ведуться законно і благопристойно. З іншого боку, чому він, власне, зобов’язаний дбати про це більше, ніж Молленгауер або Сімпсон? (Адже Стінер не його ставленик.) На службі скарбничий підпорядковувався, передусім, Молленгауеру.