«Шановний пане! Повідомляю, що ваша дочка Ейлін плутається з людиною, з якою їй негоже мати справу, — з таким собі Френком Ковпервудом, ділком. Якщо не вірите, поспостерігайте за будинком номер 931 на Десятій вулиці. Тоді ви переконаєтеся на власні очі».
Ані підпису, ані будь-яких ознак, за якими можна було б визначити, звідки прийшов лист. У Батлера відразу ж склалося враження, що він написаний кимось, хто живе по-сусідству із зазначеним будинком. Старий іноді відзначався надзвичайно гострою інтуїцією. Лист і справді надійшов від дівчини, парафіянки церкви Св. Тимофія, яка жила поблизу зазначеного в листі будинку. Вона знала в обличчя Ейлін і ненавиділа її за зухвалий вигляд і розкішні туалети. Ця дівчина — бліде, кволе, убоге створіння — була однією з тих, хто вважає своїм обов’язком стежити за чужою порядністю. Живучи навпроти будинку, таємно найнятого Ковпервудом, вона спостерігала за під’їздом і потроху з’ясувала (так їй, принаймні, здавалося) — що й до чого. Їй потрібно було лише доповнити факти домислами і пов’язати все це докупи за допомогою тієї здогадливості, яка нерідко випереджає точні факти. Результатом її старань і став лист, який опинився в руках Батлера у всій своїй неприкрашеній відвертості.
У ірландців склад розуму філософський і водночас практичний. Перший і безпосередній порух будь-якого ірландця, який потрапив у якусь халепу, — це знайти вихід і уявити собі все в інакшому світлі. Коли Батлер уперше прочитав листа, його пройняли дрижаки. Щелепи його стиснулися, сірі очі примружилися. Невже правда? Але хіба хтось наважився б отак напрямки писати: «Якщо не вірите — поспостерігайте за будинком номер 931 на Десятій вулиці». Хіба зухвалість цих слів не є незаперечним доказом? І мова ж іде про людину, яка лише напередодні зверталася до нього за допомогою! Про людину, для якої він так багато зробив! У дещо повільному, але гострому розумі Батлера яскравіше, ніж будь-коли, виник образ його чарівної дочки. І він раптом чітко зрозумів, хто такий Френк Алджернон Ковпервуд. Як пояснити, що він, Батлер, не розгадав підступності цього негідника? Як могло статися, що Ковпервуд і Ейлін ні словом, ні жестом не видали себе, якщо між ними справді існували якісь стосунки?
Батьки зазвичай упевнені, що вони чудово знають своїх дітей, а час лише зміцнює їхню необґрунтовану впевненість. Адже нічого поганого досі не сталося, тож нічого не трапиться й надалі. Вони бачать їх щодня, але бачать затуманеними любов’ю очима. Засліплені цією любов’ю, вони переконані, що бачать своїх дітей наскрізь, і що вони, якими б не були, безумовно, застраховані від будь-яких спокус. Мері — хороша дівчина, щоправда, трохи з вибриками, але яке з нею може скоїтися лихо? Джон — щиросердий, цілеспрямований хлопець — хіба він здатен піддатися злу? І як несамовито рвуть на собі волосся бідолашні батьки, коли випадково розкривається гірка таємниця їхніх дітей. «Мій Джон! Моя Мері… Це неможливо!»
Але це можливо. Цілком можливо. І навіть дуже ймовірно. Багато батьків, не надто досвідчених, які недостатньо розуміють життя, озлобляються, стають жорстокими. Згадуючи ніжність, вилиту на дітей, і всі принесені заради них жертви, вони відчувають себе смертельно ображеними. Одні геть занепадають духом перед такою очевидною неврівноваженістю нашого життя, перед обличчям небезпек, якими воно кишить, і загадковими процесами, що відбуваються в душі людини. Інші — ті, кому життя вже дало суворі уроки, або ті, хто від природи обдарований інтуїцією і проникливістю, ставляться до всіх таких явищ, як до незбагненного таїнства життя. І, знаючи, що боротьба тут майже марна (якщо можливо вдаватися лише до якихось прихованих заходів), намагаються не помічати найгіршого або примиритися з ним на певний час, щоб обміркувати становище. Будь-яка мисляча людина знає, що життя — нерозв’язна загадка. Інші тішаться безглуздими вигадками, хвилюються і втрачають самовладання.