Клайд тихенько встав, узяв з собою туфлі, штани й сорочку й вислизнув з палатки. Ранкова прохолода гострими голочками охопила його, і він навіть трохи зіщулився. На небі не було ані хмаринки, воно виблискувало бездонною блакитною емаллю, і сонце, величезне й яскраве, щойно викотилося з-за обрію і наче набирало сил для мандрівки в зеніт. У лісі, який зараз не здавався далеким і похмурим, як уночі, безугавно щебетали птахи. Клайд знову зажурено подумав, що він, городянин, навіть не знає назв лісових пернатих, не може відрізнити птахів у галасливому загальному хорі. Горобець, ворона, голуб — от і все, що він пам’ятав, проте це ж зовсім не лісові птахи. Ага, є ще снігур, зяблик, пересмішник, — спробуй угадай, де хто! Джеймс Марчі, той, мабуть, знає. Треба спитати в нього.
Клайд одягнувся. Прислухався, чи не чути чогось з палатки, що стояла ліворуч. Фред, ясна річ, спить. І навіть похропує. Мабуть, його втомили вчорашні розмови на наукові теми. Будити його також не варт, бо почне лаятись. «Піду я поки що до річки, а там, можливо, вони прокинуться», — подумав Клайд.
З густої трави висунулися два довгасті вуха. Вони прислухалися до кроків Клайда, хоч він і намагався йти зовсім безшумно. А потім вуха зникли — і тільки шарудіння викривало тваринку, що злякано втікала. Кролик! Фред мав рацію, їх тут дуже багато, хоч руками лови. Он і з палатки Джеймса Марчі вистрибнув один і помчав стрімголов до лісу. Е, там же стоять блюдечка з плісенню Коротуна!
Клайд підійшов до палатки, звідки вистрибнув кролик. Так і є, Джеймс нещільно притулив запону, і в палатку залізли допитливі звірята. Клайд з цікавістю зазирнув усередину.
Після яскравого сонячного світла його очі не зразу звикли до напівмороку палатки. Він побачив дві сумки Джеймса Марчі, що лежали біля стіни, якесь спорядження. На плетеному маті, де вчора була постіль Коротуна, стояли три блюдечка. І в них… Клайд уважно придивився.
У них не було нічого, рішуче нічого цікавого! Такі самі невеличкі шматочки плісені, які були й учора, хоча, можливо, — так, можливо! — вони трошки збільшились. Та й усе. Ще Клайду здалося, — а може, винний у цьому був лише напівморок, який панував у палатці, — що плісень знову змінила свій колір, вона була вже не яскраво-синьою, а набула фіолетового відтінку. І навіть немовби стала прозорішою, ніж раніше. В палатці відчувався легкий, майже невловимий запах чогось схожого на оцет або нашатирний спирт. «В усякому разі, добре, що я умовив Джеймса не спати в палатці поруч із плісенню. Мабуть, це від неї такий запах, — подумав Клайд, закриваючи запону палатки. — Метеорит це чи ні, космічна плісень чи якась земна, все одно не слід дихати випарами такої штуки, та ще коли людина спить і нічого не відчуває».
З приємним задоволенням, що буває завжди, коли переконуєшся в своїй правоті, Клайд швидко рушив до схилу, за яким бігла річка. Мабуть, у горах пройшли дощі, бо в річці прибуло води: шум і плескіт хвиль став сильнішим, це Клайд помітив одразу, щойно почав спускатись. А що з метеоритом, який вони залишили під великим кедром? Як він там? Джеймс так і не умовив їх перенести його сюди, у табір: Фред прямо заявив, що не хоче морочитися з каменем, поки Джеймс не доведе йому, що знахідка має наукову цінність.
Клайд спритно перестрибнув через коріння колючих кущів, що перепліталося й повилазило з грунту. Ухитрявся не зачіпати гострих колючок. І це також було дуже приємно: значить, не такий уже він незграбний мешканець міста, якщо за кілька днів навчився мистецтва лісного трапера!
Ось і річка… проте ні, зараз вона вже значно більше схожа на справжню ріку, вона сердито хлюпоче хвилями, перекочує валуни, і від цього стоїть нестихаючий гуркіт. Каміння б’ється об берег, спотикається, наче п’яне, сліпо перевалюючись, не знаходячи собі місця. Клайд здивовано дивився, як протягом однієї ночі різко змінився вигляд маленької гірської річки, що перетворилась у стрімкий бурхливий потік спіненої води. А що ж робиться тут у повінь, коли з гір стікають цілі озера талої води?.. До речі, як з метеоритом Коротуна? Де він, чи не знесло його водою?..
Ні, він лежить, як і лежав, не далеко від річки, під тим самим величезним кедром. Його відразу побачиш: майже чорний, він дуже відрізняється від сірувато-жовтих вапнякових валунів. Річка ще не настільки розлилася, щоб дістати його: від метеорита до води ще чотири-п’ять метрів. Усе гаразд. «Небесний гість зовні зовсім не змінився, — подумав Клайд, і сам відразу ж посміхнувся від цієї думки: — А що ж зрештою могло статися з ним на протязі однієї ночі?»