— Звичайно, маю, і ти, Джеймс Марчі, не зможеш заперечити мені! — голосно й переконано сказав Клайд, забувши, що його довгий монолог він виголосив у власних думках і що можуть слухати його лише дерева та кущі. Але, наче у відповідь, до нього раптом здалеку долинув збуджений голос Джеймса:
— Клайд! Де ти там? Іди сюди, глянь, що робиться з плісенню!
11
Вистрибом, перескакуючи через коріння колючих кущів, що повилазило з землі, звивалося й зрадницьки стирчало у різних найнепридатніших місцях зарослої стежки, спотикаючись і одчайдушно лаючись, Клайд добіг до Джеймса Марчі. Коротун був дуже схвильований і переступав з ноги на ногу. Окуляри його зсунулися набік, волосся було скуйовджене. Двічі він набирав повітря в рот, але так і ковтав його судорожним рухом, не сказавши нічого.
— Що трапилося, Джеймс? — спитав нарешті Клайд, переводячи подих. — Ну, я, скажімо, захекався, тому що біг. А що з тобою?
Джеймс ще раз переступив з ноги на ногу і сказав тихо, трошки заїкаючись від збудження, як це частенько з ним траплялося:
— Розумієш, ця п-плісень убиває комах!..
— Як убиває? — нічого не розумів Клайд.
— Т-так, убиває. В-вони лежать мертві. Б-були, розумієш, живі, а тепер мертві, — мовив Джеймс, злякано кліпаючи блакитними очима, і глибоко зітхнув.
— Та кажи ж ти серйозно, — розсердився Клайд. Більш за все він не любив слухати плутані, позбавлені всякої логіки пояснення. — Які комахи? При чому тут твоя плісень? Розповідай усе по порядку, Коротун, що трапилося?
Джеймс Марчі глибоко зітхнув:
— Краще всього, ходімо, ти побачиш сам, Клайд, — благально попросив він. — М-мурашки… і м-метелики… І навіть б-бабка, розумієш, Клайд? — він знову почав заїкатись.
Клайд безнадійно махнув рукою.
— Гаразд, ходімо подивимось, — сказав він. — Від тебе все одно зараз нічого не доб’єшся.
Вони йшли галявиною до палатки Джеймса: Клайд швидкими рішучими кроками, а Коротун, наче пританцьовуючи, то забігав уперед, то відставав від нього, розмахуючи невлад руками й намагаючись пояснити Клайду все, що сталося.
— Я прокинувся і зразу ж пішов до своєї палатки, — швидко говорив він. — Тебе вже не було… От я відкрив запону і зайшов туди. Спочатку не помітив… потім придивився… і мені здалося, що плісень трохи змінила колір…
— Припустімо, що й я це помітив, — на ходу кинув Клайд.
— Ти заходив до моєї палатки? От бачиш, значить, усе це мені не привиділося! — сплеснув руками Джеймс. — Плісень стала зовсім фіолетовою, правда?
— Так-так, але ти розповідай про своїх комах!
— Я тоді помітив, що біля одного з блюдечок на землі лежать мурашки. Мертві, розумієш? Я навмисно придивився: справді мертві! І м-метелики мертві… ось так, звели лапки, і мертві. І н-навіть б-бабка — теж мертва! Така велика, сильна — і м-мертва. Це просто неймовірно, Клайд! Я навіть злякався…
— А чого ж тут лякатися? Ех ти, вчений! — трохи насмішкувато протяг Клайд.
Джеймс, не задумуючись, простодушно відповів:
— Звичайно, я й сам розумію, що нема чого. Мабуть, це я спросоння… От і вирішив покликати тебе.
— А чому ти не покликав Фреда?
— Так Фред, мабуть, ще спить, — відповів Джеймс.
Ні, Фред не спав. З палатки з’явилася його плечиста постать, і він голосно промовив:
— Доброго ранку, братці-кролики! Вже базікаєте? А хто принесе води для кави? Моя справа готувати, а вода мусить бути вже на місці.
Фред Стапльтон з насолодою потягнувся, розминаючи м’язи після сну. Він був у благодушному настрої, як і належить здоровилу після міцного, нічим не затьмареного сну, подумав Клайд; не те що Коротун, який зразу ж кинувся до своєї плісені і тепер ось переживає… Ні, Фред Стапльтон зроблений з іншого тіста!
— Тут, бач, Джеймс каже, що його плісень уже показує себе, — сказав йому Клайд.
— Як це? — трохи зацікавився Фред.
— Каже, що вона вбиває комах.
— Незрозуміло. Чи не можна пояснити? — діловито спитав Фред.
— А от ми зараз самі подивимось… — Клайд рушив до палатки, побачив, що запону відхилено, і обережно зайшов усередину.
Все було так само, як і тоді, коли він рано-вранці зазирнув у палатку Джеймса, хоч, певна річ, Клайд не розглядав пильно циновку, на якій стояли блюдечка з плісенню. Отже, де ж ті комахи?..