— Що це значить? — спитав, знизивши чомусь голос, Клайд.
— Що?
— Хіба ти сам не бачиш? Мурашок більше, і вони лежать далі від блюдечка.
Присівши навпочіпки і зосереджено поскубуючи борідку, Джеймс переводив очі з блюдечка до мертвих мурашок і назад, немов вимірюючи відстань між ними.
— Те, що їх більше, не дивно, — мовив він нарешті, — Мурахи постійно заповзають до палатки, шукаючи їжі. Плісень їх, очевидно, приваблює. І вони загинули, як і попередні. Це зрозуміло. А от те, що вони лежать тепер далі від блюдця… Невже дія плісені посилюється? І вона вбиває мурашок уже на більшій відстані, ніж раніше… Це єдине, що я можу припустити. Але тоді…
Він замовк, задумавшись. Клайд бачив: Коротун розмірковує зовсім не так, як це бувало, коли його цікавило якесь другорядне питання, що виникало з їхніх суперечок. Ні, зараз Джеймс напружено думав про щось надзвичайно важливе, він беззвучно ворушив губами, наче з зусиллям формулюючи свої думки і не цілком довіряючи їм. Усе це мало подобалося Клайду; до того ж його дратував і гострий запах фіолетової плісені: він помітно посилювався. Цей неприємний запах, здавалось, плив хвилями від блюдечок — то сповнював повітря, то слабшав, і коли така хвиля наростала, від неї навіть лоскотало в горлі. А може, це від легенького вітерця, що час від часу розгортав полог палатки і продував її?.. Клайд нетерпляче сказав:
— Ходімо, Джеймс, ти можеш подумати і надворі! Коротун наче прокинувся.
— Зараз, Клайд, — заговорив він поквапливо. — Але мушу тобі сказати: от скільки я міркував, усе одно висновок може бути тільки один!
— Який саме?
— Мутація не закінчилася, — переконано сказав Джеймс. — Вона триває! І згубна для комах дія плісені стає дедалі сильнішою. Мабуть, тому й посилюється її запах. Ти чуєш?
— Ще б пак, — з готовністю ствердив Клайд. — Тому я й вважаю, що нам з тобою не слід дихати цим повітрям. Чорти його знають, до чого це може призвести!.. Стривай, стривай, а тут що таке?
Вже підводячись, він помітив у кутку палатки маленький брунатний клубочок. Це було щось значно більше, ніж комаха — мов якась невеличка тваринка. Обережно ступаючи, Клайд пішов у темний куток палатки.
— Що там таке, Клайд? — тривожно спитав Джеймс, все ще сидячи навпочіпки і дивлячись у напівтемряву: побачити щось йому заважала постать Клайда.
— Нічого особливого, — з удаваною байдужістю відповів той. — Миша, яка, здається, теж понюхала цієї плісені… і збирається здохнути.
— О! — вигукнув Джеймс. Наче ужалений, він підскочив і кинувся до Клайда. — Ох! — зітхнув він, схиляючись над пухнастим клубочком.
На землі, в кутку палатки, справді лежала невеличка польова миша. Її маленьке рудувате тільце витяглося, здавалось, вона збирала всі сили, щоб відповзти вбік, але нічого не вийшло. Миша була ще жива, її гостренька мордочка поверталася до людей, чорні, немов блискучі намистинки, оченята злякано дивилися на них. Лапки безпорадно сіпалися, шкрябали кігтиками землю, але ці рухи ставали дедалі повільнішими. Потім її голівка безсило впала вниз, мордочка уткнулася в землю. Лапки ще раз сіпнулися й завмерли. Більше миша не ворушилась.
Клайд і Джеймс, заціпенівши, дивилися на пухнасту грудочку, яка ще мить тому була живою. Гострий запах фіолетової плісені залоскотав у горлі Клайда. Він немов опам’ятався: ні-ні, до всіх чортів, тут не можна лишатися!
— Ходімо! — гукнув він до Джеймса, раптом випроставшись. — Ані хвилини більше тут не можна залишатися!
Джеймс злякано підвів очі. Вони стурбовано кліпали під склом окулярів: Коротун немов не розумів, чого від нього хочуть. Клайд схопив його за плече:
— Підіймайся, жвавіше! — Розводити теревені, сперечатися тут нічого, треба негайно витягнути Коротуна з отруєної палатки.
Він схопив Коротуна за руку. Ах, який нудотний цей запах! Він немов прилипає в носі, в горлі, у ньому є щось жирне, в’язке!..
— Мені хотілося б ще… ще раз… — бурмотів Джеймс Марчі, обертаючись назад.
— Та йди, тобі кажуть! — огризнувся Клайд.
Вони вискочили з палатки. Клайд вдихнув на повні груди живлющого повітря, напоєного запашною ранковою свіжістю лісу, і враз закашлявся. Насилу віддихавшись, помітив, що так само судорожно кашляє й Коротун. «Ага, — подумав Клайд із беззлобним задоволенням, — покашляй тепер і ти, подякуй, що я тебе витяг звідти, а то й ти міг задихнутися, наче та миша…» Раптом він згадав маленьку руду тваринку, яку зводили корчі, і йому стало не по собі.
Джеймс усе ще кашляв, тримаючись рукою за груди. Клайд підійшов до нього і співчутливо сказав: