— Ні, не розумію. При чому тут штат?
— І я не тямлю, — щиро пояснив шофер, добродушно посміхаючись. — Але всім приїжджим це дуже подобається. Вам теж?
— Не дуже. Якщо я чогось не розумію, чому ж мені це може подобатись?
— От і я так. Це ви правильно сказали, міс, — задоволено відповів шофер, немов ставлячи крапку.
Меджі замислилася. Прості слова шофера наче підштовхнули її думки. «Правильно ви сказали, міс». Але що тут правильного? Якщо вдуматися, так вона, наприклад, останнім часом не розуміє своїх відносин з Фредом. Не розуміє, а проте — їде сюди. Вона кохає Фреда, хоч часом їй самій собі страшно признатися. Фред такий дивний. Іноді… ну, це було раніше, він здавався їй дуже ласкавим, послужливим, ладним виконати всі її бажання. Він гладив її волосся і жартував, що воно ще непокірніше, ніж її вдача. Він цілував її очі і казав, що їхня синява під пухнастими густими дугами брів нагадує йому сині блискавиці в нічному лісі. Дуже красиво говорив Фред… І в нього такі сильні руки, яким можна довіритись, і здається, він пронесе тебе крізь усе життя й не дозволить, щоб хтось необережно торкнувся тебе й чимсь дряпнув хоч трохи… Дряпнув…
Уперше таку подряпину Меджі відчула саме від Фреда, коли він сказав, що не прийде до бару, бо дуже зайнятий. А потім, коли Меджі сиділа там з подругами, він раптом прийшов з якоюсь іншою дівчиною, чорною й противною, з безліччю родимок на обличчі, хоч вона зовсім і не соромилася цього, а навпаки, так тримала голову, наче вважала родимки найкращою своєю оздобою. Фред спочатку зніяковів, побачивши Меджі, але все ж підійшов до неї і почав пояснювати, що від цієї дівчини залежить, чи дістане він вигідні об’яви од якоїсь фірми, і що він змушений танцювати з нею. Потім навіть запропонував Меджі познайомитися з нею. Певна річ, Меджі відмовилась, і Фред танцював з тією дівчиною, і було зовсім не схоже на те, що він танцює лише з ділових міркувань. І тоді Меджі пішла з бару.
Згодом Фред знову говорив їй красиві слова, і вона знову повірила йому. А історія з чорнявою дівчиною була першою, проте далеко не останньою подряпиною, яких Фред завдавав Меджі, і кожна з них була болючішою, ніж попередня. Але Фред сміявся і казав, що вона надто недовірлива й підозрілива. І знову цілував її очі, правда, вже не так часто, як раніше. Він почав частіше виїжджати в справах. І ось тоді Меджі збагнула, що вона справді кохає Фреда, що його поїздки могли б бути коротшими, а побачення частішими, і їй було б значно спокійніше від цього. Втім, коли вона говорила це Фреду, він сердився і йшов геть, не попрощавшись з нею. Може, він не кохав її більше? Але ні, інакше — чого б він приходив до Меджі, повернувшись із поїздок?
Дуже дивно це, і все ж таки Меджі розуміла, що вона кохає Фреда. Кохає — і хоче, щоб він був з нею. Хоче, але не знає, як зробити це, та чи й можна взагалі щось зробити? Звичайно, вона дурна, що їде до Фреда, і Люсі говорила цілком правильно, але ж Меджі це може не поїхати, просто не може, і все. Тим більше, що й вони самі, Фред і його друзі, запрошували її приїхати до них. Дуже запрошували.
У Фреда два приятелі — Клайд Тальбот і Джеймс Марчі. Обидва вони милі й ввічливі, особливо — Джеймс, — здається, вони називають його Коротуном. Смішне прізвисько і не надто поважливе, але воно здорово підходить до Джеймса: він і справді маленький і коротенький, та ще з круглим обличчям, на якому стирчить, наче приклеєна, кучерява борідка. Навіщо вона йому? Мабуть, для оригінальності, тепер це модно, борідки почали носити ще битники. Але Джеймс Марчі не битник, у ньому немає й тіні банальної розв’язності, якою відзначаються ці самовпевнені молодики. Навпаки, він такий скромний і соромливий. Іноді лише блимає своїми блакитними очима, коли Фред скаже якийсь сумнівний дотеп чи невлад встругне комплімент. Щоправда, Фред давно вже не говорить компліментів Меджі, хоч їй дуже хотілося б почути їх тепер, хай навіть банальні.
Клайд Тальбот інший. Він серйозніший і сухуватіший, ніж маленький Джеймс Марчі і Фред. З ним завжди тримаєшся трохи напружено, бо здається, що він немов вивчає тебе, порівнює з кимсь. І його випуклі зеленуваті очі дивляться на тебе так уважно, що можна й розгубитися. Він навіть красивий, Клайд Тальбот, але якийсь холодний — можливо, тому, що говорить надто ввічливо, розважно, з м’якими плавними жестами. Взагалі він цікавий, але завжди чужий, якийсь сторонній, зовсім не те, що Фред. Навіть коли Фред сердиться і лютує, він лишається милим, близьким і рідним, на нього не можна ображатися, бо він пересердиться, знову буде лагідним, і можна буде взяти руками його вродливу голову, погладити підстрижене їжачком світле волосся й тихо спитати, немов нічого й не було: