— Ти вже не сердишся, Фред? І він обов’язково відповість:
— Ні, бебі-долл, звичайно, ні!
Це він придумав для Меджі таке ласкаве ім’я «бебі-долл», дівчинка-лялечка. І коли Фред називає її так — тільки її, більше нікого, — в Меджі слабнуть руки й ноги, і до серця підходить тепла хвиля. Але тепер Фред дуже рідко говорить їй пестливе «бебі-долл», наче забув його, і їй так сумно, що й сказати не можна…
Шофер автофургона вже кілька разів поглядав на свою мовчазну пасажирку, що принишкла в куточку кабіни й зажурено дивилася синіми очима на кущі й дерева, які пробігали за вікном чи повільно пропливали осторонь занедбаної дороги. Нарешті він спитав, не повертаючи голови од вітрового скла:
— Щось, міс, у вас, я бачу, не дуже святковий настрій. Ваші друзі їхали сюди веселіші. А ви немов води в рота набрали.
Меджі стрепенулася. Справді, чого це вона зажурилась? Адже вона їде до Фреда та його приятелів. Усе буде гаразд.
— Ні-ні, що ви! — майже щиро заперечила вона. — Просто я замислилась. І, мабуть, трошки втомилася після літака. Я дуже рада, що їду по таких місцях.
— Уже недалеко, — заспокоїв її шофер. — Он погляньте: праворуч і гори показались. А там, біля лісу, і та галявина, де вони оселилися.
— Де, де гори? — спитала Меджі, вглядаючись у далечінь. — Я щось не бачу.
— Та от погляньте, вони схожі на далекі хмари. Он там! У спеку вони завжди такі, наче у серпанку.
Справді, в туманній імлі над обрієм наче висіли неясні обриси гір, схожі на застиглі хмари. Гори… але чому ж вони наче висять на небі й здається, що між ними й ледве помітною смужкою лісу немає нічого, крім мерехтливого повітря, яке немов коливається у знемозі?.. Від спеки, сказав шофер. Хіба так буває?..
Меджі дивилась на гори, на далекий ліс, і її думки знову поверталися до Фреда і його друзів. Може, слід було б написати листа про свій приїзд? Проте як би той лист дійшов? Шофер казав, що там немає нікого на добрий десяток кілометрів. І потім, вона ж так поспішала, вирішивши, що мусить поїхати до Фреда. Мусить, бо тоді все з’ясується… А що може з’ясуватися?
Глибоко в душі Меджі маленьким, темним клубочком крилися неясні, але вже знайомі їй сумніви, вона не хотіла думати про них, не хотіла, і все ж таки думала, бо відчувала, як вони іноді змушують часто битись її серце і наповнюють його підсвідомою тривогою.
15
Поснідавши, друзі закурили. Але цього разу ніхто з них не відчув того приємного, безтурботного настрою, який завжди виникав у них в таборі після смачного, майстерно підсмаженого бекона з яйцями, салату й димучої кави з хрумкими грінками й джемом з айви. Заважало дивне відчуття, немов чогось не зроблено, не з’ясовано, і це відчуття не зникало, а навіть немовби посилювалося, наче повисало над ними.
Чорт забери, думав Клайд, чому все це трапилося з ними? Слово честі, взяти б і знищити фіолетову мерзоту, яка псує всім настрій. Але хіба з Коротуном можна домовитись? Як він оскаженів перед сніданком, коли зайшла напівжартівлива розмова про знищення плісені! Таж вона й справді може бути небезпечною… І тоді все одно… Мабуть, у цьому теж криється причина неприємного відчуття, навіть напевно.
Так буває, подумав Клайд, коли ти, кілька разів відкладаючи, вирішиш нарешті завтра ввечері піти до дантиста запломбувати хворий зуб. Вирішиш — і все в порядку, він навіть перестав боліти, можна забути про це. І ти справді забув. Увечері йдеш до друзів, усе дуже добре, але тебе мучить якесь неусвідомлене почуття, немов щось заважає твоїй втісі. Лишається воно й завтра на роботі, — щось явно не клеїться. І навіть якщо ти підеш у кіно і дивитимешся дуже цікавий фільм, все одно щось заважатиме тобі, ти крутишся на стільці і весь час думаєш, у чому тут річ, чому тебе не захоплює ані цікавий сюжет, ані гра улюбленої актриси? А коли виходиш з кіно, то згадуєш: адже мені треба йти до дантиста, сідати в його прокляте крісло і пломбувати зуб! Ось що заважало настроєві, ось що створювало неприємне відчуття чогось незробленого, такого, що все одно обов’язково доведеться робити, хоч це дуже неприємно… Так і тут. Треба щось робити з цією плісенню, але що?
Фред Стапльтон кинув у тліюче вогнище недокурок сигарети.
— Ну, братці-кролики, я вирішив поки що пройтися лісом з рушницею. Може, щось і вийде.
— Сумніваюсь, — відзначив Клайд. — Принаймні досі…
— Я й не казав, що з мене добрячий мисливець, — рішуче перебив його Фред. — Що за манера одразу відбивати в людини кожне бажання, чорт вас візьми!