— Ну, гаразд, гаразд, — примирливо відповів Клайд. — Ведмедів ти не руш, а якщо випаде тобі знайти тетерева або фазана, то вважай, що ми з Джеймсом повністю тебе благословляємо.
Фред презирливо відкопилив губу:
— Належить сказати так: ані пуху тобі, Фреде, ні пера!
— А коли так, тобі слід у відповідь послати нас під три чорти, але не утруднюй себе, бо ти зробив це вже авансом, чи не так, Коротун?
Джеймс Марчі тільки ввічливо посміхнувся: думки його були зайняті іншим. Фред сплюнув і пішов до палатки. Взявши рушницю, він перекинув її через плече й здаля промовив:
— А ви тим часом порозважайтеся науковими питаннями! Може, щось іще відкриєте, тоді розкажете й мені.
— Якщо це дійде до тебе, — посміхнувся Клайд.
Втім, Фред уже не чув його. Він на мить спинився біля палатки Джеймса, зазирнув туди і, знову сплюнувши, рушив до лісу. Клайд і Джеймс мовчки провели його очима.
Фред швидко пройшов повз кущі, що наче оточили вхід до лісу, проминув невисокі зарості свіжого молодняка, і над ним відразу ж зімкнувся густий і соковитий намет листяних дерев. Старі дуби здіймалися в небо, гордовито спрямовуючи вгору хитромудре сплетіння вузлуватого віття, з глибини якого, з плутанини й метушні незліченного листя, молодих гілок і пагінців, линув безугавний щебет пташиного багатоголосся. А могутнє коріння, заплетене високою травою, здавалось, підіймало над собою немов віялом химерне узорчасте й широке листя папороті, крізь яке доводилося пробиратись, розсуваючи його ногами й безжалісно ламаючи. Але його було так багато, так рясно й щедро ростила його лісна плодюча земля, що шкоди ніхто не міг би й помітити, листя папороті знову сходилося вигадливим мереживом над зламаними стеблинами, і, може, лише вправний слідопит — індіанець з племені шошонів — побачив би слід людини, що пройшла між деревами.
Фред зупинився і з насолодою вдихнув лісове повітря, пряна прохолода якого п’янила його.
«Тут, братці-кролики, — подумав він, — природа й справді чудова, без усяких сурогатів і вдосконалень. Прямо взяти б це лісове повітря, накачати його в бляшанки, закупорити й продавати в місті!»
— Запашне повітря з лісу дасть здоров’я вам до біса! — відразу ж голосно продекламував Фред Стапльтон свіжоспечений рекламний віршик. Він зробив це з великим задоволенням, підкреслюючи римовані закінчення рядків, з чого виходило, що тямущий агент по збиранню об’яв завжди, навіть у час відпустки, лишається в добрій формі і готовий наділити шановних клієнтів дзвінкою рекламою.
Погано тільки, що вельмишановні клієнти мало цінять якості такого агента, зажурено відзначив він. Намагаються, щоб усе було дешевше, економніше. А то й взагалі відмовляються від оригінальної, яскравої реклами. Наче агентові не треба заробити! Всім треба, братці-кролики, особливо йому, інакше ані самостійного діла не відкриєш, ані навіть паршивої крамнички не купиш. І це з його природженими здібностями справжнього, крупного бізнесмена!
— Е, ні, ми ще повоюємо з вами! — вигукнув Фред. — Ось вам, будь ласка: «Аромат наш духовитий із бляшанки ти вдихни і з повітрям свіжим, чистим всі хвороби прожени!» Хіба ж не поезія, чорт забирай, ого-го-го!..
Стурбоване раптовим вигуком пернате населення лісу на мить припинило різноголосий щебет, немов прислухаючись, чи не загрожує йому якась небезпека. Але через секунду-дві цвірінчання, воркування, заливчасті співи й веселе щебетання поновилися ще з більшою силою, наче всі чисто птахи збиралися перекричати одна одну й висловити цим своє обурення несподіваній перешкоді. З-за товстелезного стовбура бука обережно вистромилась цікава мордочка невеличкої білки, її чорні оченята запитливо поглядали на незнайому істоту, що стояла під деревами і вигукувала щось незрозуміле.
Фред Стапльтон скинув рушницю і, майже не прицілюючись, вистрелив. Розкотистий гуркіт подесятерився лісовими відгуками, посипалося листя й букова кора. Щось вологе, тепле й липуче вдарилось об щоку Фреда. Мимоволі він провів рукою по щоці і бридливо поморщився: на пальцях лишився закривавлений шматочок пухнастої шерсті й шкірки. А білка? її не було, заряд крупного шроту розірвав маленьке тільце, розкидавши шматки на всі боки.
«Чортзна-що! — подумав Фред. — Знову я не розрахував, яким зарядом треба стріляти. Ну, гаразд, білок на світі чимало, однією більше, однією менше, — нічого не зміниться. Нехай не буде такою цікавою, а то втупилася чорними намистинками очей прямо на мене, хіба можна було не вистрелити? Заряду, звичайно, шкода; і потрапив під руку цей набій з крупним, немов картеч, шротом… ясно, що розніс білку на шматки».