— Ні-ні, Меджі, я все чую, просто трошки замислився й тому не відповідав, — спробував якомога переконливіше заспокоїти її Джеймс, — так замислився, що ось навіть і не закурив, як хотів. — Він поліз у кишеню по люльку й тютюн.
— Це просто неможливо, — гукнула дівчина, сплескуючи руками й сердито дивлячись на нього. — То він півгодини нічого не відповідає й мовчить наче скам’янілий, то раптом йому треба зразу ж таки закурювати, коли нам давно вже час іти. Наче не можна по дорозі закурити!..
— Зараз, зараз, Меджі, одну хвилинку! Знаєте, я так давно вже хотів закурити…
Він поквапливо набив люльку, чиркнув сірником і запалив її.
— До речі, й комарі не лізтимуть, — додав Джеймс, старанно розкурюючи люльку.
— Їх і так нема. В усякому разі, я не помічала, — заперечила Меджі.
— Ну що ви! — Джеймс огорнувся клубами диму. — Комарів тут безліч. — Він випустив ще одну хмару. — Їх то немає, а то раптом як налетять… — І він знову запихкав люлькою.
— Ви й справді якийсь дивак, Джеймс, — збентежено протягла дівчина. — Ви що, навмисно затримуєте мене тут?
У сутінках її невдоволене обличчя часом освітлювалося темно-червоними спалахами люльки Джеймса Марчі — і тоді синява її очей здавалася йому прямо-таки нестерпно сяючою.
— Ви спеціально тягнете час? — продовжувала вона, тупнувши ногою.
— Ой, ні-ні, Меджі, — злякався Джеймс. — Ми вже йдемо! Тільки хвилиночку, я зараз!
Він скоса глянув на свою люльку і, пересвідчившись, що вона добре горить, побіг до кедра, під яким лежав метеорит.
— Слово честі, він божевільний! — переконано сказала Меджі Бейкер, стежачи очима за Джеймсом, який підбіг до кедра, на мить спинився біля нього і потім, так само швидко, помчав назад. Захеканий, він зупинився біля неї й сказав:
— От і все, Меджі. Тепер я до ваших послуг. Ходімо!
— Вам обов’язково треба було попрощатися з вашим метеоритом? — в’їдливо спитала Меджі, рушаючи до стежки.
— Н-ні… не п-попрощатися… — зам’явся Джеймс. — Це я т-так, хотів ще раз поглянути… — У збентеженні він на ходу постукав люлькою об стовбур найближчого дерева. Червоні вуглинки тютюну посипались на землю. Меджі озирнулася.
— А комарі? — ще в’їдливіше спитала вона.
— Які к-комарі? — здивувався Джеймс, розгублено дивлячись на неї.
— Комарі, яких ви збиралися відганяти люлькою.
— Ах, комарі! Так-так, це й справді так. Тільки їх тут, виявляється, немає… ну, і я, знаєте, вже накурився…
Меджі розсміялася.
— Ну й дивак ви, Коро… пробачте, Джеймс, це я обмовилася!
— Ні-ні, нічого, будь ласка, — з полегкістю сказав Джеймс Марчі, радіючи можливості змінити тему. — Мені дуже приємно, Меджі, коли ви усміхаєтеся… знаєте, усмішка так пасує вам!
— Це ви бачите ззаду, правда? І в темряві?
— Н-ну… не ззаду, а просто так, адже я знаю, як це у вас виходить. Дуже гарно виходить!
— Джеймс, ви, здається, починаєте говорити компліменти!
— Хіба? — здивувався Джеймс.
Ось уже чого б він ніколи не подумав! Компліменти — це коли говорять приємні вигадані речі. А він же сказав чисту правду, і зовсім не для того, щоб Меджі було приємно, а просто від усієї душі. А виходить, що це теж комплімент. Ну, гаразд, тим краще!
Сутінки насувалися на стежку темною, щільною стіною, в якій лише вгадувалися неясні обриси дерев, що підносились вгору химерними тінями віття. Меджі вслухалася в таємничий шурхіт вологого листя. Знизу від річки долинало невпинне дзюркотіння води, що билася об кам’яні валуни, і від цієї мішанини звуків Меджі здавалося, що вона йде зачарованим царством, де кожне застигле в мороці дерево наче заворожене могутнім чарівником і може кожної хвилини поворушитися й піти до неї. Вона боязко зіщулилася й зупинилась на стежці.
— Що трапилось, Меджі? — занепокоєно спитав Джеймс, ідучи слідом за нею. Він порівнявся з дівчиною.
— Нічого… мені чомусь страшно! Ой Коротун, дайте руку! Ми скоро вийдемо звідси?
— Так-так, зараз будемо нагорі.
Він ішов, обережно підтримуючи її за тонку руку, що спиралася на його лікоть. Ішов, не чуючи під собою ніг, наче гордовитий лицар, вів свою кохану даму, що довірилася йому. Довірилась і більше вже не боялася ні темряви, ні зачарованого лісу, ані могутніх чарівників, що перетворюють дерева на потвори, про що вона тут-таки й сказала Джеймсу. Він ішов, слухаючи Меджі, і думав лише про одне: як шкода, що немає такого незвичайного, всевладного чарівника, який допоміг би йому, незграбному Коротуну, вести далі й далі дівчину, що довірливо спиралася на його руку. Куди саме далі — байдуже, тільки б не було цьому краю…