21
А Меджі, отямившись від страхів, безтурботно базікала. Вона говорила про що завгодно, немов намагаючись винагородити себе за гіркі хвилини образи й розчарування, що їх вона пережила після того, як пішов Фред… Ні, в тому-то й річ, що таке поводження Фреда було зовсім не випадковим, воно завершувало собою цілу низку брутальних вчинків людини, до якої вона так тяглася. Ну й нехай, і добре, — знову й знову переконувала вона себе, коли думка про Фреда боляче колола серце, — не слід навіть згадувати про це. Особливо коли поруч іде Джеймс Марчі, милий, симпатичний Коротун, такий дбайливий і смішний. Чомусь раніше вона не уявляла собі, що з ним можна так хороше розмовляти, зовсім по-дружньому, легко й весело. Звичайно, це не Фред, лагідні слова якого хвилювали її… А те, що Джеймс так багато знає, — це навіть цікаво. Про метеорити, про огидну плісень, від якої гинуть мурахи й навіть миші, про космічні справи, — боже мій, звідки в нього стільки знань! І коли він розповідає, все стає зрозумілим, хоч ти раніше ні про що подібне й гадки не мав. Дуже гарний Джеймс, Коротун… здається, вона так і назвала його? Вийшло трохи неввічливо, але ж він не образився? Мабуть, він просто не вміє ображатися, такий уже Джеймс добрий, чи що. І тримати його під руку було б зовсім приємно, коли б він не напружувався, адже він так кумедно відставляє руку, що вона аж труситься… «Не вкушу ж я його, справді?..»
Подумавши про це, Меджі раптом сама здивувалась: яка дивна істота — людина, може говорити щось одне, а думати зовсім про інше, немов думки йдуть на якомусь другому поверсі! Адже ось і те, про що я думала зараз, лишилося для Джеймса невідомим, бо ж я не говорила про думки з другого поверху, а про щось зовсім інше, незалежно від розмови.
Вона пішла трошки повільніше, все ще спираючись на руку Коротуна.
— Джеймс!
— Що, Меджі?
— А у вас буває таке, що ви говорите зовсім не те, про що думаєте? Думаєте одне, а кажете інше?
Джеймс Марчі змішався, в його голосі почулася непевність.
— Н-ну… буває… адже не завжди скажеш те, що думаєш.
— Ні, це не те, — рішуче відповіла Меджі. — Я не про ввічливість. А от коли думки йдуть самі по собі, а кажеш… зовсім про інше. Немовби в тобі відразу двоє. Розумієте? Ну от, наприклад, ви. Коли ми розмовляли з вами зараз, про що ви думали? Про те, що говорили, чи про інші речі? Тільки правду!
Джеймс зовсім розгубився. Тільки правду?.. Але це значило б сказати про найпотаємніше, те, про що він навіть сам собі боявся признатися. Про що він думав зараз, балакаючи з Меджі, охоче підтримуючи її невимушене щебетання? Звичайно, про неї. Проте… Дуже збентежений, він однією рукою пощипав борідку, відчуваючи другою лагідний, але настійливий дотик теплої руки Меджі, і в неясному мерехтінні її очей вгадував запитливий вираз її обличчя.
— Чого ж ви мовчите, Джеймс? Вам так важко відповісти?
Голос був лагідний і трошки сумний, немов і не було щойно безтурботно балакучої Меджі Бейкер. Чому в неї раптом так змінився настрій? Чи це до Меджі прийшла та сама журлинка, яка відрізняла її від інших, знайомих Коротуну дівчат і яка здавалася йому надзвичайно привабливою, бо, коли він помічав її, серце стискалося від ніжності й невідступного бажання щось сказати, чимсь утішити Меджі.
Це почуття нахлинуло на Джеймса й зараз, і він уже не замислювався над тим, що саме можна, а чого не можна говорити. Нехай буде тільки правда, лише правда у нічній тиші, в безупинному шумі невидимого далекого листя дерев, у невщухаючому дзюркотінні річки, що долинало знизу!
— Я думав… думав про вас, мила Меджі! Ні, ні, не кажіть поки що нічого, слухайте, бо інакше зіб’юся, краще я все одним духом. Я весь час думав про вас, і коли ви розповідали про зачарований ліс, і про те, що тепер вам уже не боязко, я відповідав, але це було не те, що мені хотілося сказати вам, Меджі. Мені хотілося говорити інше. Про те, що я… що мені отак би й іти з вами, тримаючи вашу руку, уздовж нескінченної стежки і щоб ви ніколи не боялись, а навколо нехай будуть зачаровані чудовиська, вони зовсім не страшні, коли ми йдемо разом, Меджі… І я думав ще, що ніколи не скажу вам нічого подібного… — Він зупинився.
— Чому, Джеймс? — тихо відгукнулася Меджі.
— Тому, що це нездійсненно, — зітхнув Коротун, безнадійно махнувши рукою. — Бо я не той, з ким ви могли б піти далеко-далеко рука в руку. Бо я смішний і незграбний Коротун, з якого сміються навіть друзі. І ніхто не ставиться до мене всерйоз… Я наче м’яч, викинутий в аут. Він лежить за лінією і поза грою. І якщо його підберуть і вкинуть, так лише для того, щоб з часом знову викинути. Слава приходить до нападаючих, до воротаря, нарешті, до захисників, але не до м’яча. І кохання також… Можна покохати талановитого, сміливого гравця… Так, але не м’яч. І не Коротуна, — додав він, силкуючись усміхнутися. — Нічого з цього не може вийти.