— А Фред? — зажурено спитав він.
— Що Фред?
— Н-ну, як він поставиться до цього? Що я й Меджі…
— Гадаю, що Фредові це зовсім байдуже, — відповів Клайд.
Коротун болісно зморщився.
— Н-не розумію, — задумливо сказав він. — Він такий вродливий… І вона теж… а він…
— Тебе це бентежить більш за все? — іронічно спитав Клайд.
— Н-ну, і це трошки… знаєш, я завжди вважав, що коли у мого приятеля і якоїсь дівчини… то це недобре, коли я буду… — знову зам’явся Джеймс, марно намагаючись затягнутися згаслою люлькою.
— Боже ти мій, я ж тобі сказав, що Фредові це зовсім байдуже, — нетерпляче мовив Клайд. — Він і сам мені казав про це.
— Н-не може бути! Ні-ні, якщо так, тоді…
Вогнище згасло. Місяць переможно мандрував тихим нічним небом; у його спокійному промінні все здавалося мирним, усе поринуло в безтурботний сон. Від лісу віяло вологою свіжістю, — ні, це був навіть не вітрець, подумав Клайд, а ледве помітне дихання чогось великого й сонного, що розляглося в темряві біля їхнього маленького табору й не виявляло себе нічим, крім легенького прохолодного повівання. Такий непомітний, невловимий вітрець, і все ж таки, вирішив Клайд, мабуть, саме він ледь колихав листя великого куща, що наче задрімав біля вогнища. І від цього здається, немов з листя куща, переливаючись, скочуються вниз яскраві краплинки розплавленого срібла, скочуються й з’являються знову на листі, яке колишеться й ніби ловить ці краплинки з нескінченного місячного сяйва. Як гарно, задоволено відзначив у думці Клайд, і як шкода, що бачити все це доводиться лише раз на рік, а іншим часом людині й подивитися на природу ніколи та й ніде. Живеш наче безталанний стрибунець на мотузці: праця, кафетерій, вулиця, квартира, і знову все з самого початку, і місяця ніколи не побачиш крізь ліхтарі й безглузді неонові реклами… Одним словом, «пий кока-кола» тощо, а про інше й не наважуйся думати, бо для тебе, як і для інших, усе вже й так розмірено, зважено й приготовано, від п’ятицентової булочки для кави до ревю з стриптизом, від бейсбольного матчу до виборів президента, від гральних автоматів до «холодної» війни, яку також для взаємного остраху й залякування комуністами вигадали якісь скажені політикани. Коротше кажучи, від найпрекраснішого американського способу життя, як подумаєш, лишається сама каламуть у голові і більше нічого, особливо коли ти думаєш про нього такої літньої ночі, і навколо тебе одвічна тиша, і струмені місячного сяйва, і ці краплинки розплавленого срібла, що тремтять і скочуються з узорчастого листя темного куща… ну і, певна річ, космічна плісень Коротуна Марчі!
— Ну, гаразд, Коротун, а що з нею? — спитав Клайд раптом Джеймса, який, здавалося, глибоко замислився біля згаслого вогнища.
В його обличчі вже не було тієї збудженості й хвилювання, з яким він щойно говорив. Він нерішуче пощипував свою борідку, наче сумніваючись у чомусь. Почувши запитання Клайда, Коротун спочатку подивився на нього невидющими очима, немов намагаючись одірватися від думок, що заполонили його. Потім він збентежено покліпав очима й зніяковіло відповів:
— Розумієш, дуже важко розібратися в усьому цьому… якщо в ній і справді виникла мутація, то зрозуміло, що плісень… Зажди, зажди, ти про що мене запитував? — раптом стурбовано перепитав він. — Може, ти про…
Клайд розсміявся:
— Все гаразд, Коротун, я питав саме про те, як справи з твоєю плісенню, і ні про що інше.
— Ага, — заспокоєно сказав Джеймс Марчі. — А я чогось подумав, що ти…
— Ні-ні, я про плісень… Що з нею нового?
— Бач, якщо мені пощастить довести, що саме мутація дає плісені отакі згубні властивості, то це дуже важливо. Тоді це — велике наукове відкриття. І Меджі, безумовно, побачить, що я вже не такий незграбний і дурний, як…
— Коротун, насамперед ти не незграбний і не дурний, а по-друге, ти кажи не про Меджі, а про плісень, зрозуміло? — обірвав його Клайд.
— Так я ж і кажу про плісень. Я дещо вже зробив з цього приводу. Знаєш, це взагалі дуже небезпечно, але нічого. Зате відразу все стане ясним. І якщо справа в мутації, то плісень може виявитися отрутою страшенної сили. Не лише для комах або мишей, але…
— О, це вже дуже цікаво, братці-кролики! На такій справі можна заробити купу грошей! — пролунав біля них гучний голос Фреда Стапльтона.
Він несподівано вийшов з-за великого куща, того самого, що, залитий місячним світлом, викликав у Клайда уявлення про блискучі краплини срібла. Фред простяг руку до Джеймса Марчі, що розкрив рота від здивування.