А тут — яскраве сонце, яке все вище й вище вилазить на небо. Білі кучеряві хмаринки, наче нетямущі вівці, немов тікають від сонця, від його нестерпно гарячого проміння, яке навіть зараз, рано-вранці, припікає і ковзається по її обличчю, шиї й оголених руках. «Мабуть, я відразу ж таки дуже засмагну, — вирішила Меджі, — ну й добре!» Хмаринки тікають. А от величезна сіра хмара над далекими горами стоїть нерухомо. Ця хмара ще дуже далеко, вона погоди не зіпсує! Хоч Джеймс і казав, що тут, в Айдахо, погода дуже мінлива, бо навколо гори… До речі, чому в таборі нікого немає? Куди вони всі пішли?
Меджі заглянула в одну палатку — нікого. Це, мабуть, палатка Клайда, в якій він спав разом з Джеймсом. У третій Джеймс зберігає свою дивовижну плісень з метеорита. Туди заходити небезпечно. Ну й не треба, Меджі це зовсім не цікавить!
Трохи далі, біля великого куща, — постіль Фреда. Він теж кудись подався. Всі вони прокидаються рано, а вона гадала, що встане раніше за всіх…
Дівчина знову озирнулась. І вогнище не горить. Дивно, адже Джеймс казав учора, що вогнище у них не згасає навіть уночі, його ніколи не треба розпалювати, досить лише підкинути гілок, і воно знову розгориться. Значить, ранком ніхто не розпалив вогнища.
— Джеймс! Клайд! — неголосно покликала Меджі, немов боячись порушити тишу, яка панувала навколо.
І тут-таки подумала: як дивно, що вона не покликала Фреда, адже, здавалося б, до нього і слід було звернутися насамперед. Так, слід було б, коли б не вчорашні події…
Спочатку їй ніхто не відповів. Та ось вона почула голос Клайда:
— Меджі, алло!
— Клайд, де ви? — Меджі зраділо повернула голову на голос.
— Ви не бачили Джеймса? Його тут не було?
З-за палатки вийшов стурбований Клайд. Він навіть не привітався з дівчиною.
— Не можу зрозуміти, куди він подівся, — мовив Клайд, озираючись на всі боки. — Коли я прокинувся, його в палатці вже не було. І постіль лишилася не згорнутою. Ну, це байдуже, він, мабуть, не хотів мене тривожити. Я гадав, що Джеймс вирішив швидше приготувати каву. Дивлюсь, а вогнище не горить. Тоді я подумав, що він пішов подивитися на свою плісень. Втім, завіса в палатці була спущена. Я все ж таки зазирнув у ту палатку. Нічого, крім того самого огидного запаху! Очевидно, він не заходив туди…
Клайд вийняв з кишені пачку сигарет. Закурюючи, несхвально сказав:
— Прекрасно знаю, що курити натщесерце шкодить. І ніколи цього не роблю. А зараз ось бачите? Мені чомусь усе це не подобається, Меджі! — І знову озирнувся ліворуч і праворуч.
— Що не подобається, Клайд? Відсутність Джеймса?
— Ні, міжпланетні перельоти, — огризнувся Клайд і тут-таки схаменувся: — Пробачте, Меджі, я й справді турбуюсь. Розумієте, з тих пір, як ми знайшли цей чортячий метеорит і особливо після того, як Джеймс відкрив у ньому ідіотську плісень, він весь час якийсь збуджений. Щось досліджує, копирсається в цій штуковині… і мені здається, що він дуже необережний. Ну куди він зараз зник? Вже близько години я його шукаю і Фреду сказав…
— І що ж Фред?
— Спочатку відмахнувся, мовляв, не заважай спати. А потім теж занепокоївся і пішов шукати Коротуна. Де шукати? Я обійшов навколо табору — немає. Не знаю, що й думати. І Фред не знайшов його. Наче провалився Джеймс. — Він кинув недокурок на землю й сердито розтоптав його ногою.
Збудження Клайда передалося Меджі, вона не зводила з нього розширених синіх очей.
— Ви гадаєте, з ним щось трапилося? — сказала, немов перевіряючи свої думки.
— Я не знаю. Зник — і все. А ви… вам він нічого не казав, що збирається сьогодні робити? — раптом запитав він, помітивши, як замислилася Меджі.
— Ні, Джеймс нічого мені не казав… але мені здається, що він міг піти до свого метеорита, — непевно сказала дівчина. — Він учора щось з ним робив… я не знаю, що саме, але…
Клайд широко відкрив очі. Потім він розлючено ляснув себе долонею по лобі:
— Бовдуре, я зовсім забув! Адже й нам він учора казав, що робив з ним щось! Немовби якось досліджував додатково, чи що… Треба негайно бігти туди, до річки! Мабуть, він там. І можливо…
— Що, Клайд? — злякано спитала Меджі, побачивши, як рішуче змінилося його обличчя, як жорстко стиснулися губи й нахмурилися брови.
— Не знаю ще, — процідив Клайд крізь зуби, наче кожне слово викликало в нього біль. — Не знаю… я мушу йти туди!
Але саме тоді, коли Клайд повернувся, щоб бігти до річки, до них долинув гучний голос Фреда Стапльтона: