— Клайд! Клайд! Де ти? Клайд, мерщій сюди!
— Я тут! — гукнув у відповідь Клайд. — Що трапилося, Фред?
— З Джеймсом погано… дуже погано…
Голос чувся ближче. Не чекаючи, поки Фред з’явиться з-за кущів, Клайд, а разом з ним і Меджі, побігли йому назустріч.
Захеканий Фред вибіг на галявину. Важко дихаючи, він гукнув:
— Джеймс лежить біля свого метеорита!
— Що з ним?
— Як лежить?
Обидва запитання — Клайда і Меджі — злилися в одне. Фред похмуро похитав головою:
— Не знаю…
— Але ж ти був біля нього, — вимагав пояснень Клайд.
— Не знаю, — повторив Фред. — Нічого не знаю. Я побачив його. Він лежав так, наче тягнувся до метеорита. Нерухомо лежав. Я спустився туди. Покликав його. Він не відповідав. Тоді я хотів підійти до нього. Але… але в обличчя мені вдарив такий міцний і їдкий запах, що я мало не втратив свідомості. Я двічі намагався підійти до Джеймса, щоб відтягти його, але не зміг. Бо ж нести його треба було з берега річки нагору, — хіба ж витягнеш? Тоді я побіг сюди… Фред все ще важко дихав. Він провів рукою по обличчю:
— Мені здається, що цей сморід переслідує мене… хоч я й біг сюди щосили.
— Треба йти туди, до Джеймса… врятувати його, допомогти! — рішуче сказала Меджі. Фред здивовано глянув на неї; здавалося, він лише зараз помітив її. На його обличчі з’явилося щось схоже з похмурою посмішкою, коли він відповів:
— Що ж, спробуй…
— Зажди, Фред, — спинив його Клайд. — Який би там не був запах, все одно ми мусимо йти туди й зробити щось.
— А я хіба заперечую? Я тому й прибіг сюди, що треба діяти… разом з тобою, бо сам я нічого не міг зробити, — додав він, скоса поглядаючи на Меджі.
— Гаразд, — відповів Клайд. — Ходімо!
— Зачекайте, — спинила їх Меджі. — Треба взяти рушники, вони будуть як протигази. Якщо там такий запах…
Клайд подивився на неї — спочатку вагаючись, а потім цілком схвально.
— Правильно. Якщо рушники намочити…
За хвилину, захопивши з собою кілька рушників, вони вже бігли до річки, до метеорита, до Джеймса.
24
Цьому важко було повірити.
Біля річки ніби ніщо не змінилося. Так само шуміли велетенські кедри, така ж насичена вологою прохолода лилася з них, так само дзюркотіла вода, обмиваючи валуни й гальку на березі. Клайд на ходу мимоволі озирнувся на Фреда: чи не примарилося йому те, про що він розповідав? Ні!
Метрів за п’ятнадцять від крутої стежки, якою вони бігли, нерухомо лежав Джеймс Марчі. Тіло його наче тяглося до гігантського кедра, біля якого поблискував чорний метеорит. Немов Джеймс хотів доторкнутися до чорного каменя, розчепірені пальці його правої руки майже дотяглися до метеорита, але так і застигли у цьому судорожному русі. Ліва рука протиприродно підвернулася під груди, коли він падав, і обличчя зарилося в гальку.
Клайд зупинився і заціпенів на якусь мить. Він хотів було швидко кинутись до Коротуна, але Фред схопив його за руку.
— Стривай! — сказав він уривчасто. — Сморід, чуєш?
Тепер і Клайд відчув одурманюючий запах. Він котився паче хвилями, пульсував, наче метеорит дихав, за кожним видихом випускаючи порцію цього зловонного запаху, від якого перехоплювало дух.
— Здалека, і то важко дихати, — промовив Фред, усе ще тримаючи Клайда за руку. — А там, коло нього… там просто неможливо, я ж тобі казав…
Так, і ще Фред говорив, що запаху важко позбутися, і це справді так. Він проникає в груди й лишається там, і коли видихаєш його, то в горлі й ніздрях відчуваєш гостре подряпування, од якого нестерпно хочеться кашляти. Це схоже на те, що було в палатці Джеймса, коли там починала розвиватися плісень. Солодкуватий і разом з тим гострий запах, коли б він був удесятеро слабіший, то, можливо, здавався б навіть приємним, немов пахощі невідомих тропічних квітів. Але й тоді, в палатці, цей запах дурманив, а тут, у багато разів сильніший, він потрапляв у легені наче отруйний газ і осідав там та так і лишався, немов обачливий вбивця…
Клайд закашлявся, і йому здавалося, що кашлю не буде кінця.
— Але… що ж робити? — майже безпорадно спитав він у Фреда, коли кашель припинився.
— Отож і я кажу, що робити? Якщо ти спробуєш наблизитися туди, — він вказав на чорний метеорит, — так відразу почнеш задихатися… і впадеш поряд з ним… я вже пробував…
— Рушники… ви забули про рушники, — пролунав біля них дивно змінений голос Меджі Бейкер. Обидва озирнулися.
Меджі стояла біля них. Однією рукою вона притискала до обличчя мокрий рушник — і від цього в неї так змінився голос, — а другою простягала Клайду й Фреду два такі ж мокрі волохаті рушники, з яких крупними краплинами стікала вода. — Якщо ними обв’язати голову, — додала дівчина, — то вони затримають запах…