— Ну що ж. Тут більше робити нема чого. Треба перенести тіло Джеймса до табору. А тоді…
Він не закінчив фрази. Але його жорстокий, уривчастий голос пролунав наче відкрита погроза.
25
Тіло Джеймса Марчі спочивало в палатці Клайда на чистій постелі, вкрите білим простирадлом. Здавалося, Коротун мирно спав, спав, наче дитина, якій чомусь вирішили приклеїти кучеряву борідку. І коли б не мертвенна синювата блідість, що проступала на чолі й щоках, коли б не прозора безкровність губ, так і справді можна було подумати, що Джеймс глибоко і безтурботно спить.
Клайд, не відриваючи очей ні на мить, дивився на спокійне обличчя Коротуна. Все, що сталося, скидалося на якесь дике, плутане марево, здавалося, що Джеймс ось-ось підведеться, усміхнеться своєю доброю й лагідною усмішкою. Пошукає щось рукою в головах постелі й спитає, куди це запропали його окуляри, а потім протре їх, надіне, старанно заправляючи завушники, і відразу помчить до своєї палатки, щоб негайно дізнатися, що там з тією плісенню… Ні, не прокинеться Джеймс, не з’явиться на його обличчі чарівна, трохи соромлива усмішка, і ні про що більше він не дізнається!
Зате Клайд добре знав, що йому треба робити. Він тихо вийшов з палатки, залишивши в ній Фреда й Меджі, яка стояла мов скам’яніла, притиснувши до рота мокру хустинку.
Сонце підіймалося до зеніту. У мареві нагрітого повітря тремтіли обриси лісу. Над ним нависала сіра хмара, одна серед чистого неба. Вона прийшла сюди, мабуть, з гір, зупинилася над лісом і не посувалася далі, наче прив’язана. Було щось дивне в контрасті між ясним блакитним небом, по якому все вище видиралася вогненна куля сонця, і цією нерухомою сірою хмарою, що нависла над лісом, немов лиха провісниця злив та негоди.
Клайд знизав плечима. Захопив великий оберемок хмизу, приготованого напередодні, і кинув його до згаслого вогнища. Потім чиркнув сірником і підпалив дрібні гілки. Вони спалахнули яскравими язичками прозорого й пекучого полум’я, лизнули більші гілки, що також відразу зайнялися. Ще кілька секунд, і вогнище розгорілося майже без диму. Клайд стояв і задумливо дивився на бурхаюче полум’я.
— Навіщо тобі таке велике багаття? — почув він за спиною здивований голос Фреда Стапльтона. — На такий вогонь і чайник це поставиш. Для чого ти накидав стільки хмизу?
— А на мою думку, це ще мало.
— Облиш говорити загадками, Клайд! Я тебе серйозно питаю.
Клайд обернувся і, побачивши, як на обличчі Фреда з’явилося роздратування, знову знизав плечима. Не змінюючи тону, сказав:
— А я так само серйозно відповідаю. І ти зараз переконаєшся в цьому.
Він пройшов повз спантеличеного Фреда, взяв іще оберемок хмизу й кинув його у багаття. Полум’я піднялося ще вище.
— Слухай, яка муха тебе вкусила? Що ти робиш? — обурено спитав Фред Стапльтон. — Навіщо ця ілюмінація?
— Зараз про все довідаєшся.
Кинувши ще один погляд на полум’я, Клайд швидко підійшов до умивальника, що висів на дереві, взяв рушник, намочив його у відрі з водою й закрив ним ніс і рот. Повернувшись потім до здивованого Фреда, він сказав:
— Не маю ані найменшого бажання, щоб ця погань отруїла й нас.
— Ти хочеш… Зажди, Клайд!
Клайд уже йшов до палатки Джеймса Марчі. Відкинувши її завісу, він роздивився навколо. На підлозі стояло троє блюдечок з фіолетовою плісенню. Вона дуже розрослася, її узорчасті, схожі на листя папороті гілочки підіймалися на кілька сантиметрів над циновкою, що вкривала долівку палатки. Ці гілочки хиталися від подувів вітру, який проник сюди разом з Клайдом Тальботом. Хиталися ритмічно, наче по команді, мов живі істоти. Спочатку відхилялись од Клайда, на мить затримувались, а потім разом нахилялися до нього. «Слово честі, це гілля немов хоче залякати мене, — подумав Клайд, — та воно й справді живе, чи що? Тільки ні, нічого не вийде, я не збираюсь торкатися його. А запахом мене не візьмеш, та він тут зовсім і не такий задушливий, як біля метеорита. Хоч, чорти його знають, можливо, мене рятує мокрий рушник?..»
В усякому разі, довго міркувати не доводилося. Клайд нахилився і взяв по блюдечку в кожну руку, стараючись тримати їх так, щоб гілочки, коливаючись, не торкнулися його пальців. Вони буквально нахилилися з блюдечка до його рук, наче хотіли дотягтися до них. Клайд відчув, що йому хочеться кинути ці блюдечка з гидкою живою плісенню, йому здавалося, що, коли це гілля торкнеться його рук, станеться щось жахливе, невідворотне. Але ж він мусив, мусив зробити те, що задумав!
Пересилюючи себе, Клайд пішов з палатки, несучи в руках блюдця з живою фіолетовою плісенню. Ішов і дивився, як звивалось її узорчасте листя, відчував запах цієї плісені, такий самий гострий і задушливо-солодкуватий, як і там, унизу, біля річки. І знову йому хотілося кашляти, і знову горло перехоплювали спазми, хоч і не такі сильні, як тоді. Так, тепер до вогнища!