Меджі ще раз ледь чутно повторила це: «Коли б» — і, втомлена своїми плутаними думками, заснула. Коли вона прокинулася, то їй здалося, що вона зовсім не спала, а лише на хвилинку заплющила очі, і відразу її знову розбуркав новий порив вітру, від якого здригалася палатка. Ранкове світло пробивалося крізь усі отвори й щілини — це було вже не те яскраве й гостре сонячне проміння, яке лоскотало обличчя й будило її вчора, наповнюючи безпричинною радістю серце, а сіра імла, що звичайно виникає перед світанком, на тій невловимій межі, яка розділяє ніч, що вже пішла, і день, який ще не почався. Так подумала і Меджі. Але, піднявши голову й визирнувши у пластмасове віконце, вона переконалася, що це не світанок, а похмурий ранок під сірим і безрадісним небом, затягненим дощовими хмарами.
Меджі погано усвідомлювала і ще гірше пам’ятала, як у її палатці відхилилася запона, як Клайд похмуро покликав її, сказавши, що вони вже викопали могилу й будуть ховати Джеймса. Меджі мимоволі йшла слідом за Клайдом і Фредом, які несли тіло Джеймса, і щулилася від холодного вітру. Вона бачила, як хлопці опустили тіло в могилу, постояли ще хвилинку в мовчанні, схиливши голови, а потім швидко закидали яму землею. Фред підняв свою рушницю й тричі вистрелив угору, віддаючи останню шану Джеймсу Марчі.
На невеличкому пагорбі під лісом виросла одинока могила. І це було все.
Потім вони мовчки сиділи біля вогнища. Меджі вже не плакала, для цього в неї не було сили.
Фред сказав, не дивлячись ні на кого:
— Треба б зібрати речі Джеймса. Вони лежать в обох палатках. І в твоїй, Клайд, і в моїй. Відішлемо їх сестрі. Адреса є в місті.
Клайд похмуро кивнув головою, і вони знову замовкли. Простягти руку за спину, Фред вийняв з задньої кишені штанів пласку фляжку. Він відкрутив пробку, трохи надпив і запропонував Клайдові:
— Візьми, братику. Віскі завжди допомагає. Рекомендую не розводити содовою, міцніше забере.
Клайд заперечно похитав головою: ні, він не хоче пити. Фред знизав плечима й випив ще. Не ховаючи фляжки, він звернувся до Меджі:
— А ти не хочеш, Меджі? Чудово допомагає, коли важко на серці! Що, не хочеш? Ну, і… не треба! Якісь ви обоє засушені, слово честі. Наче не розумієте, що вже нічого не поробиш. Немає нашого Коротуна — й нікуди від цього не дінешся. Де це я таке чув? Ага, пригадав. Якийсь дивак звелів написати на своїй надмогильній плиті отаке звернення до перехожого: «Лежу тут я — читаєш ти. Коли б ліг ти — читав би я». Здорово? Їй-бо, дуже дотепно, ха-ха-ха! Вся різниця полягає в тому, хто читає цю, як її…. епі… епітафію!
Клайд несхвально поглянув на нього.
— Ти, Фред, верзеш чортзна-що.
— Чого це? — несподівано образився той. — Я просто не хочу, щоб ви сиділи, наче у воді вимочені. Гадаєте, мені неважко? Ще й як! Тільки гіркими думками та сумними словами справі не допоможеш. — Він знову дістав фляжку, відпив з неї й поморщився. — Фу, чомусь погано пішло!.. Ось тому я й п’ю, що так мені краще. Розумієш?
— Знаєш, Фред, тобі віскі вже й так ударило в голову, — неохоче сказав Клайд. — Адже ти ще не снідав. Ну навіщо це?
— Дурниці! — напівп’яно пробелькотів Фред. — Я чудово себе по-по-чуваю, ось що. І я тобі навіть скажу, що ми ще поставимо Коротуну розкішний пам’ятник!
— Що? Про що ти? — широко розкрив очі Клайд.
Меджі також була здивована цими словами Фреда.
— Пам’ятник, я тобі кажу! Багатий, з золотом, з мармуровими ангелами й… епітафією. Я вже її здорово придумаю! Слухай, Клайд, — голос Фреда перейшов у таємничий шепіт, — я тобі поки що нічого не говорив, але збагнув відразу ж таки, як тільки… ну, одним словом, відразу. З цієї космічної плісені… — він озирнувся. — З неї ми ще зробимо купу грошей. Розумієш? Я вже придумав, як саме, не будь я Фред Стапльтон! Нам вона, звісно, ні до чого. Втім, дехто зможе дуже зацікавитися нею. А зацікавлю цього самого «декого» я сам! Вам треба лише не заважати мені. І тоді буде такий пам’ятник Коротуну, що…