— Я в цьому нічого не розумію, Клайд. Вам краще вирішувати без мене. Напевне, Фред добре знає те, про що говорить…
— Ще б пак мені не знати! — самовпевнено кинув Фред; він чомусь побоювався, що Меджі негативно поставиться до його планів, а вийшло все гаразд. — От бачиш, Клайд, я ж казав тобі! Ну що ж ти вирішив?
— Що ж, можеш діяти, — неохоче погодився той. — Правда, я не дуже вірю, що в тебе все піде так гладко, як ти припускаєш. Але, кінець кінцем, це твоя справа.
— Скажемо, не тільки моя, а й твоя, — багатозначно відповів Фред Стапльтон.
Але він був такий задоволений своєю перемогою, що вирішив не утрудняти себе зайвими доказами.
32
Після невеселого обіду, під час якого говорив тільки Фред Стапльтон, розвиваючи широкі плани, як він завоює ринок новим препаратом з космічної плісені, — виникло питання, — його теж поставив Фред, — як бути далі з метеоритом, що і досі лежав на березі гірської річки під крислатим кедром?
— Певна річ, з ним нічого не станеться, — вголос міркував Фред, жестикулюючи сигаретою. — До нього ніхто не підійде, це теж ясно. Всіх віджене запах плісені. Ну, а якщо, наприклад, його знесе вода, течія річки, яка вже й зараз, перед дощами, стала значно бурхливішою?
Він позирнув на сіре небо, по якому нескінченною валкою повзли важкі хмари. Вітер, хоч і помітно вщух на поверхні землі, все ж лишався сильним нагорі; адже хмари йшли кількома шарами, важкі — рухалися повільніше, а над ними — мчали клапті легких хмарин.
— Вода в річці прибула, бо в горах, мабуть, пройшли дощі, — зауважив Клайд. — Мені казали, що цей вітер з гір обов’язково приносить дощ і сюди, в долину.
— От саме цього я й боюся, — стурбовано сказав Фред. — Почнуться дощі, води ще прибуде… а метеорит лежить над самою річкою. А що, коли його змиє? Ти ж знаєш, які божевільні гірські річки: то води зовсім немає, а то — справжня повінь… Дуже шкода, Клайд, що ти спалив плісень у блюдцях, — знову згадав він.
Клайд Тальбот сердито огризнувся:
— Знову, Фред? Скільки можна повторювати одне й те ж? Спалив, ну й кінець справі. Все! Їй-бо, ти стаєш нестерпним… з твоїми витівками і викрутасами.
Фред обережно замовк. Але тільки на хвилинку, бо відразу ж звернувся до Меджі, яка байдуже кудись дивилася:
— Коли приїде твій шофер?
— Завтра. Завтра вранці, як ми й домовилися. А що?
— Здорово! — зрадів Фред, хоч у цьому й не було ніякої новини. — Слухай, Клайд, я завтра ж вирушу на переговори, щоб не гаяти часу. Ти залишишся тут, звичайно, і дивитимешся, щоб усе було в порядку. А я тільки закінчу переговори і зразу ж сюди. Гаразд?
— Як хочеш, — знехотя відповів Клайд. Йому була неприємна поквапливість Фреда Стапльтона, але, може, й краще лишитися на самоті, без набридливих розмов про блискучі операції з плісенню.
— От і чудово! Ми завтра ж і поїдемо, Меджі. Згода?
Вона механічно кивнула головою. Їй було все одно, аби тільки швидше поїхати звідси! Не дуже приємно, правда, що їй доведеться їхати з Фредом, який став їй зовсім чужим. Як дивно буває в житті: от людина, така близька й рідна, раптом стає сторонньою, і нема навіть про що говорити з нею, та й не треба зовсім… А коли б і виникла розмова, як раніше, то, крім недовір’я, вона б нічого у Меджі не викликала: те, що сталося в день її приїзду, не можна забути! Від гіркого відчаю, що оволодів нею тоді, лишився тільки гіркий осадок, що роз’ятрював душу. Спочатку він також мучив, але потім, коли вона побачила, переконалася, що й до смерті Джеймса Марчі, свого друга, Фред поставився внутрішньо байдуже, — Меджі зрозуміла: така його природа, він здатний лише на короткочасні спалахи почуттів. Те, що цікавить Фреда Стапльтона зараз, у цю хвилину, — для нього справді важливе, він ладний зробити все, щоб досягти мети. Але тільки доти, доки це його цікавить… Минули якісь хвилини або дні, мети досягнуто, чи вона стала неважливою, і Фред Стапльтон згас. Як це було і з Меджі… Ось у чому річ: він байдуже, неглибоко ставиться до людей і їхніх почуттів, це вирішує все!
— Так от, — вів тим часом Фред Стапльтон, цілком задоволений мовчазною згодою Меджі, — тепер у мене є ще одна справа, яку слід зробити до від’їзду. Давай, Клайд, подивимось, як там метеорит.
— Навіщо це тобі? — здивовано спитав той. — Ні, не хочу.
— Ну, Клайд, я прошу тебе, — наполягав Фред, наче вперта дитина. — Тільки поглянемо, щоб я був спокійний. Здалека. У мене, ти ж знаєш, чудовий бінокль. Га?
— Та це зовсім не потрібно, Фред. Він лежить там, як лежав, адже за один день ніщо не змінилось. Одним словом, я не хочу і тобі не раджу. Хіба мало що може…