— Слухай, невже тебе зовсім не хвилює все це? Плісень — мов хижак, наче павук…
— Ого, це ти здорово сказав! — зрадів Фред. — Хвилює, братику-кролику, та ще й як! Думаю, що нашу плісень чекає величезне майбутнє. Ну, й нас також. Щоб отак блискавично знищувати не тільки дрібноту, а й здоровенного звіра, це прямо чудово!.. Як ти вважаєш, може, й не варт називати цю штуку плісенню? — несподівано запитав він. — Мені здається, це не звучить. Плісень — щось не дуже серйозне, навіть, я сказав би, огидне. Плісень… — він пожував губами, наче випробовуючи слово на смак. — Ні, не годиться! — Фред клацнув пальцями, підшукуючи потрібний вираз. — Чудодійний айдахський всезнищувач, га?.. Ні, теж не підходить. При чому тут айдахський? Чудодійний космічний всезнищувач, це краще. Але й тут тхне старомодною рекламою. Тепер потрібне щось наукове. Наприклад, щось подібне до антибіотика. Космоцилін?.. Астроміцин?.. О, це вже непогано! Астроміцин. Цілком наукова назва препарату для хатніх господарок. Астроміцин СТ, — повторив Фред. Він відчував якусь насолоду, ніби перекочуючи язиком і губами, як ту кульку, щойно вигадану звучну назву. Говорив він голосно, майже кричав, щоб було добре чутно. — Астроміцин СТ! — вигукнув Фред ще раз, уже цілком упевнено.
— Зажди, чому СТ? — спитав Клайд. — Астроміцин, нехай буде, це немов походить від слова «астра», зірка. Хоч і незрозуміло, зате науковоподібно. А що означає твоє СТ?
Фред з жалем розвів руками.
— Ну, коли в цій назві щось зрозуміло, так саме лише СТ, — авторитетно відповів він. — СТ — Стапльтон і Тальбот. Астроміцин СТ — хіба не ефектно? Кожному захочеться купити, повір мені!
— А Джеймс Марчі? — раптом спитала Меджі, поглянувши на Клайда.
— Ти про нього забув? — глузливо подивився Фреду в очі Клайд. — Як же не згадати хоч у назві того, хто справді знайшов і метеорит, і плісень. І, мабуть, ти міг би додати і Бейкер, Меджі теж причетна до справи… не менш, ніж ти або я.
— О Клайд, не треба, будь ласка, не треба, — засоромлено заперечила дівчина. — Адже я не маю до всього цього ніякого відношення, і ви знаєте, що мені не потрібно…
Фред Стапльтон скривився. Видно, його дратували несерйозні, як йому здавалося, пропозиції. Він ухильно відповів, немов зважуючи:
— Якщо ти так наполягаєш, то можна додати й М. Тільки, бачиш, дві літери в науковій назві звучать добре: СТ. Астроміцин СТ. А СТМ — це вже гірше, якось складно. Ну, а коли додати й четверту, тоді зовсім погано — СТМБ. Ні, нікуди не годиться, незграбно якось… немов хтось гикає. Ні, ні, не підходить! — Він глянув знову на метеорит з плісенню, на нерухоме тіло скунса — і раптом здивовано скрикнув: — А це що таке?..
Фред Стапльтон вихопив з рук Клайда бінокль і приклав до очей. Видно було, що він здивований і навіть зляканий тим, що побачив. Забувши, що крізь гул спіненої води ніхто його не чує, Фред щось бурмотів:
— Казна-що… якесь безглуздя… втім, ця чортова плісень… та ні, не може бути!.. Ні, це сниться мені, чи що?..
Ні Клайд, ні Меджі не чули цього бурмотіння Фреда Стапльтона, який чи не вперше в своєму житті розгубився. Вони бачили й без бінокля щось неймовірне, потворне й не вірили своїм очам.
Щойно перед їхніми очима лежало простягнуте тіло чорного скунса. Вони ясно бачили крізь бінокль блискучі білі смуги на його спинці, розкинутий віялом широкий хвіст із світлими плямами. Бачили голівку тваринки, що наче тягнулася до метеорита. І Клайд, здавалося, бачив також, як узорчаста бахрома фіолетової плісені тяглася до вбитого нею скунса, коливалася, мов намагаючись доторкнутися до нього. Це, звичайно, вже ілюзія, викликана, мабуть, спогадами про те, як він ніс блюдця з плісенню до вогнища. Йому здавалося тоді, що плісень у блюдцях хоче доторкнутися до його руки. Ілюзія, певна річ, але її важко було позбутися; плісень, він добре пам’ятав, тяглася саме до його рук, як тепер — до тіла скунса.
Але тепер Клайдові вже нічого не марилося. Та й не тільки йому, а й Меджі, і Фредові.