— Нам, знаєш, зараз не до сміху. Якщо ти хочеш щось сказати, то кажи.
Фред здивовано поглянув на нього:
— Ну, ну, чого ти дратуєшся? Зрозуміло, в тому, що я сказав, немає нічого нового, це я так, з розгону. Гаразд, скажу інакше. На різні військові справи витрачається купа грошей, для того й існує Пентагон, щоб відвалювати солідні куші, цілі мільйони й мільярди доларів трестам і компаніям, які виробляють бомби, ракети й літаки. Мільйони, а може, мільярди, розумієш? Це все давно відомо, і всі це знають. Так от, у чому полягає незручність всіх отих військових приготувань? Не можеш сказати?.. А в тому, що вони діють брудно. Так, брудно! Атомні й водневі бомби залишають після себе гори вбитих і уражених променевою хворобою, яких потім доводиться лікувати, а вони все одно помирають. Ракети й літаки — те саме. Скажімо, це гази, — вони також залишають тисячі вбитих і отруєних. Одне слово, брудна робота. І ніхто досі не зміг запропонувати чистого засобу знищення, чистої зброї. Щоб від неї не лишалося ніяких слідів. Зрозуміло?
Клайд наче в тумані похитав головою. Ні-ні, це безглуздий жарт, недоречна, обурлива вигадка! Втім, Фред Стапльтон не жартував. Він вів далі, намагаючись заразити своїм захопленням слухачів.
— Ніхто, кажу я тобі, не міг запропонувати нічого нового, радикального. А ми можемо! І нас за це озолотять, розумієш, озолотять! Уяви собі таку разючу картину. У розташування ворога, припустімо, до червоних, вночі з далекої височини падає, спускається як непомітна пилюка наша роздрібнена плісень. Тихо, мирно падає разом з невинним нічним дощиком. Ніхто не звертає на це уваги, бо ніхто ж і не чекає нічого страшного. Як це кажуть військовою мовою, фактор несподіванки, так?.. І ось ранком виявляється, що противника немає! Був — і зник! Плісень не лише вбила все живе — від комашок до людей, але й знищила, розчинила їх у повітрі. Без сліду, без залишку! Ніхто потім не чинитиме опору, бо не буде кому. Що, хіба не здорово? Геніальна ідея, чорт забирай! Військова адміністрація дасть нам за це яку завгодно суму грошей. Це пахне мільйонами, братці-кролики, бо ж ніхто, розумієш, ніхто не може запропонувати нічого подібного, тільки ми! Смертоносно, вбивчо і без сліду! Куди там астроміцин, це дрібниця, він і в порівняння не годиться з моєю новою ідеєю! Зрозумій, уперше в історії війни з’являється не брудний, а цілком чистий засіб знищення. Адже без найменшого сліду, без залишку!..
Приголомшений Клайд мовчав. А Меджі підвелася й, притискаючи пальці до скронь, сказала, що у неї розболілася голова і вона краще піде в палатку відпочити. І пішла не озираючись.
«І навіть краще, що вона пішла», — подумав Клайд, знову обмірковуючи все, що трапилося. Бо це дало йому можливість на чистоту висловити Фредові дещо таке, чого б він не сказав при Меджі.
«Спочатку я мовчав, — повторив у думках Клайд. — Мовчав, бо відразу мені було важко переконливо відповісти Фреду. Але потім мені здалося, що це якийсь інший Фред Стапльтон, не той, з яким ми разом приїхали сюди, не той симпатичний, хоч і легковажний хлопець-друзяка, а той, якого я запам’ятав колись на бейсбольному матчі. Той Фред, що вів напролом м’яч, скажений Фред, як його всі називали, готовий зламати будь-який опір і увірватися до воріт противника. Зараз я бачив саме цього Фреда. Ще не було гри, він не вів м’яч, а лише примірявся до нього. Замість м’яча тут править його навішена нова ідея, і я змушений виступити проти нього… У грі, яку звуть життям, часто трапляється така плутанина: змінюють місця і гравці, і Навіть цілі команди, хоч я й не гадав, що мені доведеться коли-небудь грати проти Фреда Стапльтона…» А тим часом той усе ще говорив, вкладаючи в свої слова всю силу переконання. Він навіть не помітив, як пішла Меджі.
— Тепер ти бачиш, що це не жарт. Нам трапився випадок, єдиний у житті випадок, коли можна підібрати справді золоті яйця від казкової курки. І ти, будь ласка, май на увазі, що я думаю не тільки про себе. Правда, це мені спало на думку; ця ідея, факт, прямо надзвичайна. Але візьмемося за неї ми обидва. Ти і я. Усе вже вирішено, я все обміркував. Негайно! Завтра ж я їду разом з Меджі і беруся до роботи. А ти постережеш метеорит…
— Цікаво, яким чином? — мимоволі вихопилося у Клайда.
— Ну, одним словом, час від часу поглядай на нього, — нетерпляче відповів Фред. — Я скоро повернуся. Це справа така, що за неї розумні люди відразу вхопляться. Сам розумієш.
Він говорив поквапливо, гарячково. Вів свій м’яч як досвідчений гравець. Клайд перебив його:
— Зачекай, Фред, спинися на хвилинку. От коли б десь у далекій країні жила одна дуже багата людина. І тобі досить було б поворухнути пальцем… ні, навіть просто в думці сказати, що ти бажаєш цьому чоловікові смерті, і він би помер, а все його багатство лишилося б тобі. І ніхто б про це не знав. Що б ти зробив?