— Ех, будь, що буде! — нестямно крикнув Клайд.
З холодним відчаєм він розв’язав рушник, відкрив флягу з водою й добре намочив його. Потім, уже не думаючи ні про що, обв’язав рушником обличчя й зіскочив униз.
Під ногами його були нерівні жовті й бурі валуни, поруч лежала довга кленова жердина, через яку він мало не зірвався з виступу. А попереду, метрів за десять, — чорний метеорит, за яким вирувала й пінилася гірська річка.
Клайд охопив жердину обома руками і, нахиливши один кінець, наче спис середньовічного воїна, вперто рушив уперед. Він не відчував ваги жердини, всі його думки були скеровані на те, щоб з розгону, саме як списом, ударити в чорну поверхню метеорита, над якою все ближче він бачив узорчасте листя проклятої фіолетової плісені…
Щось блиснуло на землі біля нього. Окуляри Джеймса Марчі все ще сиротливо лежали на гальці, там, де він загубив їх, втрачаючи свідомість, отруєний запахом плісені, — Клайд уже відчував його й сам крізь кілька шарів мокрого рушника.
В голові шуміло. Він не знав, чи це від гуркоту води, чи від гострого запаху фіолетової плісені, що проникав крізь мокрий рушник. «Все одно, все одно, — беззвучно шепотіли його губи, — головне ж не в цьому, головне в тому, щоб зіпхнути метеорит у воду!»
Ще кілька напружених кроків, ще одне відчайдушне зусилля — і кінець жердини уперся в метеорит. Тепер розхитати його! Але метеорит не подавався. Він гойднувся, і фіолетова плісень ритмічно заколивалася на ньому.
В голові у Клайда шуміло дедалі дужче. Перед очима почали розходитись химерні різноколірні кола. А метеорит усе ще лежав на місці.
Люто, напружуючи сили, Клайд наліг на жердину. Він вкладав у це одчайдушне зусилля всю решту своєї впертої волі: зіпхнути будь-що, зіпхнути метеорит у воду! Що буде, те й буде, нехай шумить і стукотить у голові, нехай з’являються й пливуть перед очима райдужні кола, нехай у горлі душить непереборний кашель, але будь-що — зіпхнути!
І метеорит зсунувся. Він гойднувся, нахилився нижче, більше, фіолетовим віялом майнула над ним огидна космічна плісень, немовби намагалася за щось ухопитись.
Клайд налягав на жердину, майже втрачаючи свідомість, — і метеорит зрештою звалився у воду, піднявши стовп бризок. Хвилі вкрили й понесли його вниз за течією, перекидаючи разом з гуркотливими валунами, розмелюючи його і фіолетову плісень!
Клайд втомленими очима простежив за метеоритом, кинув уже непотрібну жердину на гальку й безсило впав на неї сам, опустивши голову на руки.
— Кінець, — з невимовним щастям прошепотів він. — Кінець метеоритові… і фіолетовій загибелі… і авантюрі Фреда… а може, і мені?.. Джеймс, любий Коротуне, адже і ти, напевно, теж усміхаєшся зараз?.. Я не шкодую, що зробив так, Джеймс!
1964
