— Все це робиться задля нашої з тобою безпеки! І я не знаю іншого методу, крім контролю…
Я мовчки ставлю склянку на стіл, розвертаюся й прямую до виходу. Ігор майже одразу наздоганяє мене:
— Даринко, ти що? Образилася на мене? Почекай, я тебе відвезу…
Мені хочеться сказати щось дошкульне Ігорю, хочеться, щоб він відчув хоч трошки з того, що відчуваю я…
— Як це ти стола з їжею полишив? — уїдливо кидаю у відповідь.
— Даринко, вибач… — не відстає Ігор. — Я тобі все розповім, все, що захочеш, тільки не йди…
Від його запобігливості мені стає соромно, і я не знаю: чи то за нього, чи то за себе…
— Зараз я принесу тобі твоє пальто, — вмовляє мене Ігор. — Почекай!
Я зупиняюся біля гардеробної, спираюся ліктем на парапет та відвертаюся від людей, щоб ніхто не бачив, як несподівані сльози виступають у мене на очах.
Ігор повертається швидко (як йому вдається завжди пролізти без черги?). Допомагає мені вдягнутися, чесно дивиться в очі й переконливо запевняє:
— Я ж твій справжній друг. Я ніколи тебе не ображу… Ніколи…
5
Вечір. Сиджу на дивані біля телевізора. Холодно. Кутаюся в теплий плед, але він мало зігріває. За вікном рипить стара гілка, яку роздратовано метеляють пориви вітру. Тук-тук, — б’є по вікну галузина, — пустіть мене в інший світ… Клацаю канали телевізора — нічого цікавого. Вимикаю звук. Змінюються, кривляючись, різнокольорові тіні на екрані…
Порожнеча… Яку хочеться заповнити… Аби її тільки не було. Роботою, непотрібними друзями, тупими телепередачами. Чим завгодно. Тільки відволіктися… Бо вона лякає десь навіть на рівні підсвідомості. Це як рефлекс самозбереження, вироблений роками. Нещодавно я почала помічати в собі оцю гарячкову спробу запхати в себе що завгодно, аби заповнити чимось свій час — щоб не думати… Про щось дуже важливе… Що існує за порогом цієї порожнечі. На тім березі річки, ім’я якій — небуття…
Та порожнеча знову й знову вигулькує знаком питання. І здається, відповідь поряд. Поряд — за тоненьким склом. Треба тільки віднайти необхідні слова, чи образи, чи спомини… І все відкриється…
Я кружляю навколо своїх здогадок і, здається, ось-ось піймаю щось дуже важливе. Щось таке, що дуже важко сформулювати. Дуже мені потрібне. Що я нібито давно знаю, але якось забула. Згадати… Розгадати… Силкуюся, напружуюся… Але дарма. Хвилі емоцій, бурхливі, некеровані, заливають мій внутрішній світ то розпачем, то злостивістю, то безсиллям… Я марно намагаюся заспокоїтися. Мої думки все женуть та женуть мене вперед. Чи по колу? І немає цьому кінця…
6
Розслабитись. Тіло робиться легким. Його зовсім немає.
Заспокоїтись. Емоції віддзеркалюються в океані спокою і пропливають хмаринками через мене. Емоції щезають.
Звільнити мозок. Думки летять, як маленькі комети. Я їх не тримаю. Хай летять. Пропускаю їх через себе. Думки зникають.
Я — чиста свідомість.
Спалах. Жовтий спалах.
Світ — це гармонія. Я знаю.
…Я ще дитина, біжу кудись вулицею. Літо. Тінь від листя клену. Сонце, ласкаве гаряче літнє сонце. Блакитне, вицвіле небо. І раптом зупиняюся. Не можу пояснити, що це: світ якось в одну секунду змінюється. Все майже так, як було. Але зовсім по-іншому. Все цієї миті є ПРАВИЛЬНИМ. Все на своєму місці. Ніяких протиріч. Все як має бути. Яке ЩАСТЯ! Потім клац — повертається звичайний світ. Сяйво від побаченого залишається слабкими спалахами…
Світ — це гармонія. Я знаю.
Я це знаю, я буду пам’ятати.
Щось важливе треба пам’ятати.
Пам’ятати.
Згадати.
Що?
Розділ VІ
1
Настала зима. Перший сніг уже встиг потанути, і чорно-брунатні плями від торішньої трави вигулькують із залишків сірого снігу голими залисинами. Кольори ніби вицвіли. Дерева і будинки плавають у тумані, наче Летючі Голландці. Як можна любити зиму? Холодно, сіро і зовсім невесело. Найогидніше, коли випадає сніг, а потім перетворюється на багнюку, кольором схожу на сіру брудну воду, яку разом із рештками піни випльовує пральна машина.
Я дивлюся у вікно в холі школи і мерзлякувато кутаюся у широкий шарф. Уроки першої зміни вже закінчилися. Діти поспішають додому. Вони вихлюпуються зі школи, як веселі різнокольорові мильні бульбашки, що повільно розчиняються у вилинялому сірому світі.
І тут на повній швидкості, з яскравою літньою карнавальною нахабністю, до школи під’їжджає червоне спортивне авто. Розвертається і зупиняється просто попід вікном. Дверцята хвацько відчиняються вертикально вгору — і з машини виходить симпатичний синьоокий хлопець. Він одягнений у червону спортивну куртку, потерті джинси та шкіряну бейсболку. Відчувши мій погляд, хлопець озирається на мене у вікно, і його лице на мить осяює усмішка. І яка усмішка! Будь-який голлівудський актор вдавився би від заздрощів. Хлопець випромінює такі флюїди привабливості, які чутно навіть крізь скло. А надворі на декількох дівчат вони діють, як цунамі: дівчата приголомшено зупиняються і зачаровано проводжають хлопця поглядами. У його зовнішності є щось знайоме… Звідки я його знаю? Та ні, він занадто яскравий, щоб я могла його забути, якщо він мені колись зустрічався.